Одразу пiсля «Блакитної троянди», у якiй драматургiчне новаторство Лесi Українки тiльки-но зароджувалось i на якiй печать тогочасної драматургiчної традицiї (передусiм у формах побудови) була ще виразно вiдчутною, письменниця фактично вiдмовляється вiд уживання власних назв. У «Прощаннi» їх немає зовсiм, якщо не брати до уваги «топонiма» N. та «антропонiма» куколка з льону. Леся Українка продовжує вiддавати перевагу апелятивним, а не онiмним номiнацiям i в наступних драматичних творах.
М е т а: з’ясувати причини та умови появи драматичної поеми «Бояриня», формувати в учнiв реаль- не бачення перiоду Руїни в життi українського народу; простежити, як крiзь призму особистого життя Степана й Оксани авторка розкриває трагедiю рiдного краю; схарактеризувати головних героїв; визначити жанровi та композицiйнi особливостi поеми; удосконалювати навички аналiзу художнього твору; розвивати самостiйне творче мислення; виховувати почуття любовi до рiдного краю, культури, мови, потяг до справедливостi, правди.
1. Роздуми над одним iз семи чудес свiту лежать в основi поезiї:
1. Художнiй засiб, за допомогою якого передається думка в поезiї «Contra spem spero!»:
«Я на вбогiм сумнiм перелозi
Буду сiять барвистi квiтки,
Буду сiять квiтки на морозi,
Буду лить на них сльози гiркi»
А. Метафора.
Б. Епiтет.
В. Анафора.
Г. Метонiмiя.
2. Леся Українка назавжди прощається зi своїм давнiм другом у поезiї
А. «Стояла я i слухала весну...».
Леся Українка – літературний псевдонім Лариси Петрівни Косач (Квітки) (13 (25).02.1871 – 19.07 (1.08).1913), великої української поетеси та драматурга.
Леся народилась у родині українських інтелігентів Петра Антоновича Косача та Ольги Петрівни Косач (з роду Драгоманових). Петро Антонович – юрист за фахом, випускник Київського університету, більшу частину життя служив у Волинській губернії в установах у справах селян. Він був членом київської «Старої громади», де познайомився з Михайлом Петровичем Драгомановим та його молодшою сестрою Ольгою.
Великі співці України оспівували її трагічну долю, її велике серце. Віддала всі свої прагнення і помисли рідній землі Леся Українка.
Скрізь, куди б не приводила доля геніальну поетесу — в далекий,Єгипет, Італію, Болгарію чи на Кавказ, — вона завжди линула душею до отчого дому, який безмежно любила й горду назву якого навіки взяла в своє ім'я. В незабутніх поезіях, що народились на далеких дорогах, жили тривоги та болі її України.
Виняткове місце у творчості Лесі Українки, як і в усій українській літературі початку XX століття, посідає "Лісова пісня". 25 липня 1911 року в Кутаїсі була дописана остання сторінка цієї драми, - твору, який по праву вважається одним з найвищих мистецьких досягнень поетеси.
Центральним образом "Лісової пісні" є образ Мавки. Народжена багатою фантазією українського народу, виношена в думках і, серпі протягом багатьох років геніального українського поетесою, лісова красуня Мавка зажила безсмертя. (Адже вона втілює ідеали гармонійної людини, вічного людського хисту, краси, несе людству оте Лесине, "що не вмирає".
Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо саме вона перейняла від Тараса Шевченка і понесла далі естафету правди, добра і людяності. її лірика сповнена глибокої пристрасності, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі, до свого нескореного народу.
Провідне місце в ліриці Лесі Українки займає гема любові до рідного краю, який вона хотіла бачити вільним і щасливим. Ця тема розкривається в ряді поезій. Гак, у вірші "Красо України - Подолля" (1888) поетеса оспівує казковий край свого дитинства. Є в творчому доробку Лесі Українки і вірші, в яких вона змальовує наростання народного гніву, пробудження людства від духовного сну.
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Яв серці маю те, що не вмирає!
Свіжим подихом людської чистоти і благородства віє від таких високих за душевним настроєм творів, як "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, "В неділю рано зілля копала" Ольги Кобилянської, "Лісова пісня" Лесі Українки. "Лісова пісня" — це драма-казка про красу людських почуттів, про добро і зло, вірність і зраду, поезію і прозу життя.
Ні! я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
