Свята Софія Київська... Головний собор Київської держави. Донині сяє він золотом своїх бань, чарує людей своєю величчю і красою. Храм ніби розповідає про джерела нашої духовності: хто ми такі і звідки, якими були наші пращури — творці його.
Образ Софії Київської постає перед нами у всій своїй величі з сторінок історичного роману Павла Загребельного "Диво" Прекрасний храм святої Софії. Це диво з див, велична пам'ятка талановитості нашого народу.
Письменник відобразив у романі три переломні епохи в історії України: ХI століття, коли Київська держава досягла найбільшої могутності, Другу світову війну і шістдесяті роки XX століття. Об'єднуючим центром цих періодів виступає образ Софійського собору.
Більша частина роману присвячена сивій давнині. Тут розповідається про побудову храму і його творця — народного художника і будівничого Сивоока. Це він задумав і побудував цю видатну споруду, вклав у неї свою душу, своє серце, все своє життя. І хоч образ Сивоока створений авторською уявою, саме таким обдарованим від природи митцем, мислителем, вічним шукачем істини повинен бути творець Софії.
Сивоок вийшов з народних низів, з глибин пущі, і дитячі враження від навколишнього світу, здатність захоплюватись всім прекрасним, передані йому дідом Родимом, стали витоками його мистецького світосприйняття. Первісні барви чудернацьких слов'янських богів глибоко запали в його душу, і коли хлопець вперше побачив в Києві церкву Богородиці, то відчув, що розуміє дивний світ барв, який він носив у собі. Те ж саме захоплення від краси оволодіває Сивооком у язичницькому храмі древлянського міста Радогость. Познайомившись з тіткою Звениславою, він навчається у неї пізнавати душу барв, бо барви, як і люди, бувають різні. Вони можуть передавати найтонші відтінки людських почувань, створювати настрій.
Тридцять років шукав Сивоок істину і майстерність, був у Болгарії, Константинополі, на острові Пелагос, вчився у свого народу і чужих мистецтва зодчества і малювання. Вернувшись до рідного краю, Сивоок задумав спорудити такий храм, який би обезсмертив землю руську, відкрив світові високу духовність її народу. Це мало бути щось велике і незвичайне, бо в уяві митця собор мислився як образ рідної землі. Добре знаючи візантійські канони будівництва, Сивоок творив своє мистецтво, включаючи в нього животворні народні уявлення про прекрасне, народні мотиви і барви. Митець не сто творив, а споруджував пам'ятник своєму народові, своїй землі. І люди уміли великого майстра, віддавали все для прекрасної споруди тяжко роблені гривні, і десяток яєць, і свою працю.
Виростало диво — храм небаченої величі та краси, мистецький витвір людської фантазії і людських рук. "Він був барвистий, як душа й уява народу, що створив його", — пише Загребельний. Собор не нагадував візантійські церкви, бо не було в ньому простоти й суворості, а було "щось буйне-рожеве, приховано-поганське", як в тих дерев'яних язичницьких святинях, що палили і знищували по всій Русі. Цей храм став пам'яткою того часу, коли Київська Русь і народ руський явив світові не лише велич своєї сили, але й велич духу.
Образ Софії Київської — це символ духовного надбання українського народу, зразок прекрасного давнього мистецтва русичів, що включало в себе тисячолітню історію наших предків. Автор роману образом обдарованого художника Сивоока переконливо доводить, що не тільки з християнством була пов'язана культура Київської Русі, але й з давніми язичницькими слов'янськими віруваннями. Язичницька релігія, мистецтво, храми, обряди нищились, але не можна було знищити вікові народні уявлення про світ, природу, людей. І ця частина народного світогляду входила в нові духовні і матеріальні скарби Русі. Загребельний дотримується погляду, що така могутня держава, як Київська Русь, спиралась на місцеві сили й традиції: "За поганством стоять століття нашої первісної культури, і відкидати їх не можна. Видно, то були не гірші століття, коли Київська Русь уже у десятому й на початку одинадцятого століття, тобто ще фактично не ввійшовши цілком у русло панівного тоді християнства, дивувала світ своєю культурою, своєю силою, своєю талановитістю". Вогнем і мечем винищувались давні боги, та нічого не можна знищити в душі народу. Рідна земля породжувала великі таланти, які продовжували традиції батьків. Сивоок, будуючи Софійський собор, втілив у ньому свої дитячі враження від світу, оте розмаїття барв, властиве язичницькій культурі.
Софія Київська — це невмируща пам'ять історичного минулого нашого народу, його духовного багатства, розкутості і краси. Цей архітектурний шедевр є свідком складних і трагічних часів в історії України. Під час монголо-татарської навали Київ був знищений з лиця землі ордою Батия, і тільки Софія, сплюндрована, обдерта, стояла над руїнами і пожарищами як символ нескореності нашої землі, незламності творчого духу народного. Ворожі СИЛИ завжди прагнули знищити духовні скарби, мистецтво народу, щоб позбавити його історичної пам'яті, щоб забув, хто він є.
Новітні орди XX століття — гітлерівці надумали висадити в повітря красу і гордість України, попередньо вирізавши з Софії найцінніші фрески і забравши їх у Німеччину. Професор Гордій Отава ціною власного життя обороняє національну святиню нашого народу.
Софійський собор — це вияв народного духу, талановитості народу-будівника, що створив його своїм розумом, серцем, руками. Наші предки увічнили себе у неповторній красі цього храму, який зачаровував у всі віки і чарує зараз кожного, хто його бачить.
