Перiод панування експресiонiстичного мистецтва припадає на часи становлення М.Кулiша-драматурга. Принципи авангардизму органiчно лягли в основу свiтовiдчування митця i посiли домiнантне мiсце в його поетицi. Творча спадщина письменника донедавна лишалася поза увагою науковцiв, передусiм через тривалу табуйованiсть його п’єс. На сьогоднi вiдправною точкою у дослiдженнi драматургiї М.Кулiша є праця Н.Кузякiної.
Коли ми говоримо про метафiзичнiсть у поезiї, то маємо на увазi передусiм рацiонально-екзистенцiйнi смисли. Починаючи з ХІІІ ст., буттєва проблематика в метафiзицi стає домiнантною. Буття, що пiзнається поетом-метафiзиком, актуалiзується в його свiдомостi саме через рацiональнi й екзистенцiйнi смисли. Деформацiя буттєвих смислiв, якi особливо активiзувалися в бароковий перiод, починає визначати масовий свiтогляд лише у ХХ ст. Найбiльш симптоматично вiдповiдну свiдомiсть передбачив Фридрих Нiцше.
У центрi уваги шевченкознавцiв традицiйно перебували питання художнього синтаксису поетичної мови Шевченка. Простежуються два напрями дослiджень: формально-синтаксичний, що спочатку поєднувався iз пошуком семантико-стилiстичних особливостей синтаксичних явищ, а згодом оформився як дослiдження цiлiсної системи поетичного синтаксису автора, i образно-стилiстичний, спрямований на розбудову теорiї фiгур, виражально-зображальних засобiв синтагматичної природи.
Першi десятирiччя ХХ столiття у життi українського народу позначенi незалежнiстю думки, вагомим доробком вiтчизняних науковцiв, громадсько-полiтичних дiячiв, письменникiв. Тогочасна українська лiтература представлена iменами Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, Андрiя Чайковського, Ірини Вiльде, Богдана-Ігоря Антонича, Осипа Назарука, Олени Кисiлевської, Ольги Дучимiнської та iн. Серед них особливе мiсце належить Степановi Йосиповичу Смаль-Стоцькому (1859–1938) – громадсько-полiтичному дiячевi, науковцю, письменнику, непересiчнiй людинi.
Творчiсть М.Кропивницького в контекстi української драматургiї засвiдчує реалiзацiю магiстрального напряму розвитку культурно-iсторичного процесу ХІХ ст. – формування української нацiональної самосвiдомостi, утвердження українства.
Вивчення давньої української лiтератури має свою пiзнавальну специфiку. З одного боку, зрозумiлим видається той факт, що не можна повною мiрою перейнятися емоцiями i думками, вiддаленими у часi, бо, за висловом Й.Гейзiн и, з «переважної бiльшостi лiтературних творiв того часу для нас звiтрився всякий аромат i всяке зачарування». З другого боку, сучасник здатний рацiоналiзовано, з певною прагматикою заглибитись у змiст давнього твору, що, може, залишить вiдчуття доторку до антикварiату – не бiльше; чи, можливо, подивує думкою, яка зродить якiсь актуальнi асоцiацiї.
У спiлкуваннi (листування це чи особистi зустрiчi-розмови) пiзнається людина, розкриваються її погляди. Особливо цiкавим для дослiдникiв залишається питання творчих стосункiв вiдомих особистостей, таких як А.Малишко та В.Стус. Хоча вони й були сучасниками, проте спiлкувалися не так часто. Можливо, через значну вiкову рiзницю, а можливо, й з iнших при- чин об’єктивного характеру.
Початок ХХІ ст. характеризується появою окремої галузi лексикологiї – неологiї, або науки про новi слова (неологiзми), у тому числi й iндивiдуально-авторськi новотвори. Словотворчiсть окремих українських письменникiв вивчали М.Братусь, Г.Вокальчук, Н.Гаврилюк, В.Герман, Н.Дужик, О.Жижома, А.Калєтнiк, М.Кудряшова, Л.Пашко, Н.Сологуб, О.Тищенко, Т.Юрченко та iн.
У статтi показано, що дослiдження мови найвидатнiшого українського фiлософа XVIII ст. Григорiя Сковороди проливає свiтло на специфiку мовної свiдомостi тогочасного українця, яка iстотно вiдрiзняється од сучасної мовної свiдо- мостi українськомовної людини. Чимало елементiв староукраїнської лiтературної мови, якi нинi сприймаються як росiйськi, насправдi були органiчним надбанням староукраїнської книжної традицiї i народнорозмовної практики.
Творчiсть Г.Сковороди – не новина для пересiчного українця, адже це традицiйно «програмовий», «шкiльний» автор. Його вивчали у рiзнi перiоди i ХІХ, i ХХ ст. Вiн не був серед цензурованих чи замовчуваних митцiв i в радянському лiтературознавствi, а навпаки, зазнав значної iнтерпретацiї в межах класової iдеологiї.
