Запровадження символiв для чисел та їхнє найменування мали неабияке значення у розвитку наукових понять. Адже цифри, якими ми нинi оперуємо, iснували не завжди. Упродовж тривалого перiоду рiзнi народи у рiзнi часи винаходили або за- позичували всiлякi символи (знаки) на позначення числа. У Китаї та Японiї, наприклад, i досi поряд iз сучасним цифровим записом використовують iєроглiфи.
Коли в Євросоюзi запровадили нову грошову одиницю – євро, то українська лексикографiя зреагувала на цю подiю доволi оперативно: вже 2000 р. у «Словнику iншомовних слiв» з’явилася стаття такого змiсту: євро [вiд назви Європа, частини свiту в Пiвнiчнiй пiвкулi] – тимчасово безготiвкова грошова одиниця Європейського Союзу, запроваджена 1999 р.
Функцiювання мовних одиниць у текстах певного комунiкативного призначення привертає до себе пильну увагу сучасної лiнгвiстики. У колi наукового iнтересу перебуває i з’ясування в текстах рiзних стилiв структурно-семантичних i стилiстично-прагматичних особливостей таких мовних одиниць, як звертання, вставнi та вставленi конструкцiї, слова автора при прямiй мовi.
Українськi мовознавцi у своїх дослiдженнях зафiксували новi вживання морфологiчних i синтаксичних одиниць, змiни у твореннi простих i складних слiв, тобто все те, що з’явилося в українськiй мовнiй практицi двох останнiх десятирiч, чого не фiксували граматичнi описи української мови в попереднi перiоди.
Жанр чарiвної казки є цiкавим i малодослiдженим українською фольклористикою. Водночас саме казки пiднiмають завiсу над таємницею людської психiки, нашого несвiдомого, яке виринає у сновидiннях, розщеплене на окремi образи. Не випадково, як пишуть захiдноєвропейськi та американськi фольклористи, чарiвнi казки легко запам’ятовуються: один раз їх почувши, легко вiдтворюємо сюжет. Десь на рiвнi пiдсвiдомого подiбнi iсторiї близькi нам, тому, слухаючи казку, ми нiби переживаємо своєрiдне пригадування колись знаного, вловлюємо закодований у символи досвiд.
В українськiй минувшинi є багато забутих сторiнок. Насамперед вони стосуються тих аспектiв людської життєдiяльностi, якi розгортаються не на паперi. Українськiй вiйськовiй лексицi тут пощастило чи не найменше, оскiльки вона практично зовсiм не була зафiксована: стара українська книжнiсть переважно орiєнтувалася на церковно-релiгiйну проблематику. Уже згадуванi iсторичнi обставини призвели до того, що спецiальна вiйськова лексика, вживана вояками українських збройних формацiй ХХ ст., тепер практично невiдома, про давнiшi часи годi й говорити.
Як i будь-який вид мистецтва, музика закарбовує в собi мову на певному iсторичному етапi й передає знання про неї наступним поколiнням; водночас вона презентує духовно-культурний рiвень нацiї (а отже, i стан мови) сучасникам, свiтовiй спiльнотi. Тому природно, що пiсня повинна вбирати лише найкращi мовнi традицiї, пильнувати їхню чистоту й водночас зберiгати своє мистецько-естетичне призначення. Культура мови в українському музичному просторi має не меншу значущiсть, нiж у лiтературi, кiно, засобах масової iнформацiї.
У словниковiй статтi лексеми ряд «Великого тлу-мачного словника сучасної української мови» (укладач В.Бусел), окрiм «1. Сукупнiсть однорiдних предметiв або живих iстот, розташованих одне поруч з одним, одне за одним, витягнутих в одну лiнiю...», подано: «5. Сукупнiсть подiй, явищ i т. iн., послiдовних у часi... Певна кiлькiсть кого-, чого-небудь».
Останнiм часом у лiнгвiстицi зростає iнтерес до проблем ономастики, тобто вивчення власних iмен у рiзних аспектах, що зумовлено розвитком антропоцентричної парадигми мовознавчої науки.
Видатний росiйський критик i публiцист, що прожив своє коротке життя (1840– 1868 рр.) в серединi ХІХ ст., мiг так категорично висловити власне розумiння вимог до правильностi росiйського лiтературного мовлення, очевидно, тому, що саме поняття «правильно – неправильно» було вже доволi чiтко окреслене в граматиках росiйської мови.
