У статтi показано, що дослiдження мови найвидатнiшого українського фiлософа XVIII ст. Григорiя Сковороди проливає свiтло на специфiку мовної свiдомостi тогочасного українця, яка iстотно вiдрiзняється од сучасної мовної свiдо- мостi українськомовної людини. Чимало елементiв староукраїнської лiтературної мови, якi нинi сприймаються як росiйськi, насправдi були органiчним надбанням староукраїнської книжної традицiї i народнорозмовної практики.
Мова найосвiченiшого українця XVIII ст. Григорiя Сковороди може дати вiдповiдь на багато питань, якi безпосередньо стосуються не лише iсторiї української лiтературної мови, а й ширше – iсторiї української духовностi, зокрема iсторiї української ментальностi й iсторiї української мовної свiдомостi.
Мова видатного фiлософа у проекцiї на староукраїнську книжну традицiю XVI–XVII ст. переконливо засвiдчує, що не можна говорити про розрив мiж старою українською лiтературною мовою i новою українською лiтературною мовою, хiба що про послаблення зв’язкiв, та й то лише на лексичному рiвнi, адже щодо фонетичного, морфологiчного, синтаксичного рiвнiв жодних сумнiвiв не виникає.
На жаль, переважна бiльшiсть носiїв сучасної української мови не знає її iсторiї, не пiдозрює, яку величезну роль вiдiграла староукраїнська духовна культура в цiлому i староукраїнська лiтературна мова зокрема в iсторiї культури схiдних слов’ян, а тому часто зрiкається своєї мовної спадщини, трактуючи її здебiльшого як надбання росiйської культурної традицiї. Тодi й здається, що тексти Сково- роди написанi, як стверджує дехто з дослiдникiв навiть у XXI ст., росiйською мовою. Насправдi ж це зовсiм не так.
У текстах самого Г.Сковороди натрапляємо на окремi зауваження щодо мови деяких його творiв (зокрема до байки «Басня Есопова», вмiщеної наприкiнцi дiалогу «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», до Пiсень 14-ї i 24-ї «Саду божественных песней», до «вiдхiдної» пiснi, присвяченої Г.Якубовичу, у передмовi до перекладу твору Цицерона «Про старiсть»), яку автор трактував як мало- россiйску, малороссiйскiй дiалект, простонародну, здешнеє наречiе.
Виникає запитання: чому мова окремих поетичних творiв мислителя, яку вiн сам уважав українською («малоросiйською»), не була такою для пiзнiших дослiдникiв? Передусiм тому, що до пiзнання мови Сковороди потрiбно пiдходити не з позицiй сучасної мовної свiдомостi українськомовної людини, а з позицiй реконструйованої мовної свiдомостi освiченого українця XVIII ст. І тодi виявиться, що лексика, яку нинi бiльшiсть українцiв сприймає як росiйську, засвiдчена у староукраїнських пам’ятках задовго до приєднання України до Росiї, була надбанням староукраїнської книжної традицiї. Це, наприклад, бедро, брюхо, бодрий, будто, везде, вещ, время, воздух, всегда, втóрий, год «рiк», город «мiсто», деньги, дурак, деланiе, если, делать, желати, желудок, жизнь, звезда, или, источник, каждый, когда, куда, ложь, любезний, лекарство, первий, побΔда, лучче, мысль, много, нелзя, нужний, облак, пожар, покой, польза, помощь, пословица, после, совет, сюда, телега, тишина, туда, тыква, ум, хотя «хоча»,язык «мова» та iн. Вимовлялися такi слова по-українськи: е у переважнiй бiльшостi випадкiв як [i],и, ы як [и], приголоснi перед [е] не пом’якшувалися, окремi лексеми мали наголос, вiдмiнний вiд того, який мають їхнi вiдповiдники в сучаснiй росiйськiй мовi.
Щоб з’ясувати, як саме (як українськi чи нi) сприймалися наведенi слова мовною свiдомiстю українця XVIII ст., ми спробували, застосувавши розроблений нами метод реконструкцiї староукраїнської мовної свiдомостi, розглянути їх у дiахронiчному аспектi, а також у проекцiї на мову пiзнiшого часу, в тому числi й на говори.
Значна частина наведених одиниць (переважно праслов’янського походження) функцiонувала й у старослов’янськiй (пiзнiше – в церковнослов’янськiй), i в давньоруськiй мовах. Чимало з них фiксує «Словник староукраїнської мови XIV–XV ст.» [CCУМ]. Практично всi згаданi лексеми широко вживалися в староукраїнськiй лiтературнiй мовi XVI – першої половини XVII ст., що переконливо засвiдчують «Словник української мови XVI – пер- шої половини XVII ст.» [CлУМ] та його картотека.
Наприклад, складений І.Чепiгою словопокаж- чик до Пересопницького євангелiя (1556–1561) показує, що в цiй пам’ятцi, яка є перекладом церковнослов’янського тексту на «просту» мову, у перекладнiй частинi зафiксовано врємя, єсли, єслi, делати;каждыи,пръвыи,пєрвыипорядiзпръшiи,год, грязь; железныи, кожаныи, лiкарство; цветнои, цветы та iн.
Цi та багато iнших слiв, якi сучасною мовною свiдомiстю сприймаються як росiйськi, наявнi в пам’ятках дiлової та народнорозмовної мови XVIII ст., лiкарських i господарських порадниках XVIII ст., у текстах І.Некрашевича, а також у мовi селян – персонажiв iнтермедiй XVII–XVIII ст.
«Енеїда» І.Котляревського, яка поклала початок новiй українськiй лiтературнiй мовi, мiстить значну частину з наведених вище слiв, ужитих у творах Г.Сковороди (чи спiльнокореневих iз ними), якi носiй сучасної української мови вже не сприймає як українськi. Про те, що вони (а також похiднi вiд них) були поширенi й у пiслясковородинськi часи, свiдчить словник мови творiв Г.Квiтки-Основ’яненка [Кв.], а також «Словарь української мови» Б.Грiнченка [Гр.].
У «Малоруско-нiмецкому словарi» (Львiв, 1886) Є.Желехiвського в реєстровiй частинi наведено бедрó [Жел. I; 16]; бóдрий [Жел. I; 37]; болїзнь [Жел. II; 38]; будьто [Жел. I; 47]; вещ, веществó [Жел. I; 66];времнє, время [Жел. I; 125]; вóздух, воздухóвий, воздухóвина, воздухови́нний, воздухоплáв, воздухоплáвець, воздуш́ ный [Жел. I; 116]; вопль [Жел. I; 120]; втóрий [Жел. I; 130]; глубокий [Жел. I; 144]; год[Жел. I; 147]; гóрод – 1) Garten; 2) Stadt [Жел. I; 154]; грабитель [Жел. I; 156]; грязь [Жел. I; 162]; да– 1) und, und auch; 2) umsonst! Leider doch! [Жел. I; 171]; денéжка [Жел. I; 177], денéжный [Жел. I; 177];дiйствóванє, дiйствувáти [Жел. I; 185]; дíланє, дiлáтель, дiлáти [Жел. I; 185]; довóльний [Жел. I; 191]; дож, дождж [Жел. I; 193]; дождéвний [Жел. I; 193]; дурак, дуралей [Жел. I; 210]; єсли́ [Жел. I; 215];желати [Жел. I; 219]; желiзо [Жел. I; 219]; жизнь[Жел. I; 222]; жолудок [Жел.
