Мелашка
Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлася на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.
Лаврін стояв під вербами недалечко од дівчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намисті, на рум'яних щоках. Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.
Лаврін дивився на дівчину, як вона спустила на щоки довгі чорні вії, як вона потім повернулася боком, дивилася на воду, на скелі, як блищав ЇЇ чистий, рівний лоб.
«Ой гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінками!» — подумав Лаврін, запрягаючи другого вола.
Дівчина вирвала з верби гілку й кинула далеко на воду. Гілка сунулась по воді поволі й шубовснула під колесо. Дівчина засміялась і блиснула всіма білими зубами проти сонця, ніби двома низками перлів. Вона кинула очима на Лавріна, задивилась на його й засоромилась, потім знялася з місця, шугнула зозулею проз Лавріна, блиснула на його карими очима й повернула на шлях.
Лаврін почув, що вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербами, неначе сонцем, І побігла на гору зіркою.
«І де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврін, — з твоїми шовковими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю».
Лаврін махнув батогом на воли і, замість того, щоб їхати додому через греблю, повернув на пригорок за дівчиною.
По обидва боки стояло високе жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха. Лаврін
догнав ЇЇ й порівнявся з нею.
Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки (І. Нечуй-Левицький).
