До світла, до праці
Учитель.
Просте, звичайне слово, яке щодня повторюємо і ми і наші діти. А скільки воно таїть у собі найкращих, незабутніх спогадів! Скільки пов'язано з ним вдячних перемог і звершень у кожної людини! Учитель навчив нас писати й читати перше слово — мати. Потім такі, як земля, сонце, народ, праця. І не тільки навчив писати й читати ці слова, а й допоміг збагнути їх глибинний зміст, прищепив нам відповідальність обов'язку, допоміг поступово знаходити своє місце в житті.
Ми тоді ще були дітьми і, може, не одразу розуміли всю велич першої науки в першого свого вчителя. Але минали роки, і кожен з нас усе більше й глибше усвідомлював велику ціну й коштовний скарб, що його нам дарував учитель у першій початковій школі. Учитель привчив нас, малих, не тільки до науки, а й до праці, вів до ясного світла, яке потім осявало нам усі шляхи й дороги в складному, багатогранному житті...
...Коли я вперше приїхав з села до великого індустріального міста і зайшов на квартиру до відомого українського поета, то побачив у нього над робочим столом портрет посивілої жінки з глибокими розумними очима.
Мати? Ні. Видатний поет не був на неї схожий. І я, після довгої розмови, насмілився запитати:
— Хто вона, ця жінка?
Поет підвівся з крісла й тихо, але урочисто відповів:
— Моя перша вчителька.
Скільки минуло відтоді часу! Мабуть, років з тридцять. А й досі всі, хто буває тепер на квартирі у цього видатного посивілого, але вічно юного поета, затамувавши подих, дивляться на портрет його першої вчительки.
І якщо не в кожного з нас є такий портрет під склом, то, я певен, кожен з нас носить дорогий образ у своєму серці. І повік носитиме, повік його згадуватиме як у найрадісніші, так і в найтяжчі хвилини свого життя. Чому? А тому, цей світлий образ завжди кликав нас і кликатиме, як і колись у дитинстві:
— До світла! До праці!.. (В. Кучер).
