ПЛАН
1. Характерні особливості перехідної доби кінця ХІХ – початку ХХ ст.
2. Визначальні риси модернізму.
3. Етапи розвитку модернізму
4. Течії модернізму
5.Тематика та проблематика модерністичної творчості.
ВСТУП
Головним завданням лекції є з’ясувати характерні особливості перехідного періоду в літературі на межі ХІХ – ХХ століть. Зокрема розглянемо зміну напрямів: від реалізму до модернізму, виокремивши концептуальні риси кожного з них. Це має практичне значення для подальшого застосування при аналізі творчості письменників зазначеного періоду. Отже, теоретичні питання, які будуть розглядатись на лекції є теоретичним фундаментом для усвідомлення творчих здобутків письменників-модерністів та епохи, в яку вони творили загалом.
1. Характерні особливості перехідної доби кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Ви вже вивчили такий літературний напрям, як реалізм. Тож пригадайте його характерні риси та особливості реалістичної творчості. Це буде корисним для кращого усвідомлення сьогоднішньої теми.
Заголовково-ілюстративною тезою, якою, на нашу думку, варто розпочати розкриття теми, є наступна: кінець ХІХ – початок ХХ літературного віку найприкметніше охарактеризувався синкретизмом двох напрямів: реалізму та модернізму.
Реалізм, проживши тривале активне життя в українській літературі, стає свідком народження нового напряму. При цьому постають два ключові питання: чому та яким чином з’явився модернізм в українській літературі? Він запозичився з Європи? Став надбанням вітчизняних письменників та літературних критиків у якості антитези попередньому напряму? Чи, можливо, модернізм є органічним нащадком реалізму?
Ряд літературознавців робили спроби знайти відповіді на ці питання у своїх наукових працях, тому на сьогодні маємо декілька версій. Зважаючи на всі аргументи та висновки, а також після проведення власних досліджень отримали комплексну відповідь. Розглянемо її складові.
Українська література впродовж усього XIX ст. розвивалася в річищі народницької традиції, кредом якої було служіння народові (розумілося головним чином селянство). Реалізм минулого століття пройшов кілька етапів свого розвитку: просвітительський у поєднанні з бароковими та бурлескними тенденціями (І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ'яненко, Р. Андрієвич, І.Озаркевич), етнографічний (П.Куліш, Ганна Барвінок, П.Кузьменко), зрілий, класичний (Т.Шевченко, Панас Мирний, І.Карпенко-Карий, І. Франко). Але завжди його концептуальність характеризувалася прагненням наблизитися до життя й побуту селянства, розкрити його високі морально-етичні ідеали, вибагливі естетичні смаки.
Звичайно, у творах реалістів порушувалися, наскільки дозволяли цензурні полегшення, й теми з життя сільського духовенства (А.Свидницький, Нечуй-Левицький), зукраїнізованої польської шляхти та інтелігенції (О.Кониський, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б.Грінченко, Олена Пчілка, І.Франко, М.Павлик), проте і в них акцентувалося на необхідності вихідцям з освічених кіл, інтелектуалам "іти в народ", полегшувати його долю, служити йому. Українські письменники свято виконували Шевченків заповіт "Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..."
Такий підхід наших митців до художнього моделювання дійсності був виправданим, адже мистецтво бездержавного народу мало виконувати функції держави – під тягарем колоніального гноблення забезпечувати ідентичність нації, оберігати й розвивати її мову, звичаї, обряди, традиції, рятувати культуру. Виконання цих завдань – особливо в романтичній творчості – нерідко спонукало до ідеалізації історичного минулого, переростало в цілком природні в конкретних ситуаціях переслідувань і утисків українства політичні заклики боротьби проти ворожої соціально-політичної системи.
Зрозуміло, що такий, дещо однолінійний, розвиток нашого художнього слова в умовах бездержавності ставав гальмом на шляху його ідейного й мистецького оновлення, вирівнювання з літературним процесом в інших європейських країнах. Літературне народництво, звісна річ, вичерпувало себе, заходило у глухий кут, тому письменники, критично оцінюючи попередній досвід, засвоюючи західноєвропейські естетичні віяння почали наполегливо шукати нові засоби художнього письма. Одним з перших ці процеси помітив Іван Франко, відзначивши у статті «3 остатніх десятиліть XIX в.» (1901) народження нової літературної генерації.
Молоді письменники (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Стефаник, Марко Черемшина, М.Яцків) намагалися показувати суспільні відносини через їхнє переосмислення у свідомості особистості. Такий психологізм творчості зумовив, у свою чергу, й інші зміни у прозі, зокрема тяжіння до лаконізму в описах, увиразнення образності, що посилювало емоційну тональність розповіді, надавало їй ліричної схвильованості. Так формувався новітній реалізм, який дослідники стали визначати як психологічний.
Оновлення реалізму стало можливим на загальному тлі модернізму як сукупності літературно-мистецьких тенденцій, що заперечували оголено-натуралістичне письмо, яке заявило про себе в останні десятиріччя XIX ст. не тільки в західних (Е.Золя, Мопассан) літературах, айв українській (цикл "Борислав", твори з тюремного побуту, поема "Панські жарти" І.Франка, оповідання і дилогія з селянського життя Б.Грінченка). Сьогодні літературознавці вбачають становлення новореалізму як еволюцію реалізму XIX ст. через натуралізм та імпресіонізм.
