Нова парадигма прочитання Бароко як «мистецтва Контрреформацiї» припадає на 20-тi рр. ХХ ст. завдяки працi нiмецького науковця Вернера Вайсбаха «Бароко як мистецтво Контрреформацiї» (1921) [4; 48]. Цей крижано-освiжливий погляд укотре пiдтвердив постiйний колообiг цивiлiзацiйної екзистенцiї: революцiя – контрреволюцiя – криза – новий якiсний виток спiралi – деструкцiя – i знову те саме й водночас iнше коло. У нашому випадку Бароко як система свiтобачення провiдного суспiльного стану – духiвництва i мiлiтарного стану – козацтва, що ситуативно об’єднувалися чи, навпаки, поборювали одне одного, – у своєму лонi впродовж 200 рокiв виколихували нову українську лiтературу, що постала на основi упослiдженої народної мови. Народна мова i народна чи всестанова лiтература попри все перемогли. Однак, як слушно зауважив Дмитро Чижевський – структуратор вивчення лiтературного процесу за стилем («змiна стилiв i визначає межi перiодiв»): «...мова не мусить бути обов’язково близькою до народної, i бароко йшло певним можливим шляхом розвитку, якого непридатнiсть виявилася лише в кiнцi 18 сторiччя...». Отже, йдеться про надзвичайно тривалий перiод в iсторiї думання нашої нацiї.
З огляду на це спецiальна праця архiєпископа Ігоря Ісiченка «Історiя української лiтератури: епоха Бароко (ХVІІ–ХVІІІ ст.)» надважлива, особливо якщо зважити, що маємо справу з навчальним посiбником для студентiв вищих навчальних закладiв, вiльним вiд вульгарної радянської соцiологiї. Гадаю, що ця праця виходить за межi «посiбни- ка», i не лише через глибинне змiстове прочитання основного корпусу лiтературних творiв рiзних конфесiйних орiєнтацiй, чiтке структурування за жанрами, докореневе вмонтування у суспiльно-полiтичний i релiгiйний вир, а передусiм через аналiтику iдейно-фiлософського наповнення того часу як основи всiх духовно-полiтичних процесiв. Автор масштабно i чесно здiйснив те, про що мислив М.Грушевський: «Мусимо шукати словесних вiдбить iдеологiчної динамiки цiєї доби, не знеохочуючись їх недорозвиненими з естетичного погляду формами. Ця iдеологiчна динамiка має важливе значення в дальшiй iсторiї розвитку українського життя, культури i творчостi. Не тiльки чисто книжна, шкiльна творчiсть пiзнiших столiть стояла пiд сильними i тривкими впливами київського культурного будiвництва ХVII ст., але i творчiсть, свобiднiша вiд цих шкiльних впливiв i чисто народна – народне життя i свiтогляд. З огляду на це мусимо особливою мiрою мiряти все, що вiдбиває в собi процес цього будiвництва, в даному разi – в лiтературних формах» .
Засаднича своєрiднiсть цiєї працi власне в тому, що «особливою мiрою» мiряно «все». Передусiм постать самого автора, у свiдомостi та компетенцiї якого зiйшлися два фундаментальнi вимiри людського буття – духовний i свiтський, звiдки знання з iсторiї церкви, богослов’я та, звiсно, з iсторiї лiтератури Середньовiччя та ранньомодерного часу. Автор володiє первинним джерелом iнформацiї про причини сьогочасних релiгiйних, суспiльно-полiтичних та лiте- ратурознавчих процесiв. Це джерело в його чистому, незамуленому виглядi вiдкрито й доступно пульсує до якнайширшої читацької аудиторiї. Через свою унiверсальнiсть праця архiєпископа не може обмежитися колом студентства. Цьому сприяє й структура книжки, що нанизана на нитку контрреформацiйного Бароко як вияву тофолiантiв, де не все йому буде зрозумiло. Тож автор пiдручника доступно, прозоро i зрозумiло викладає те, що сам спiзнав i збагнув, маючи, крiм лiтературознавчого, ще й поважний досвiд iсторика церкви, релiгiєзнавця i церковного дiяча.
Пiдручник Ігоря Ісiченка про українське бароко перший у такому навчально-освiтньому форматi, вiн має вплинути як на шкiльнi програми з української лiтератури, так i на майбутнi шкiльнi пiдручники з нашого письменства. Водночас не забуваймо, що досвiд у дослiдженнi бароко не такий уже й великий, тож книжка архiєпископа є помiтним явищем у пiзнаннi i висвiтленнi цiєї доби в iсторiї української лiтератури.
Вмонтовуючи Бароко у свiтовий контекст, автор по-новелiстичному стисло розкриває його причинову зумовленiсть, сутнiсть та естетику, а вiдтак хронологiчнi межi та перiодизацiю, вмотивовано видiляючи три перiоди: раннє Бароко (перша третина ХVII ст.), зрiле Бароко (вiд Петра Могили 1632 р. до Івана Мазепи 1709 р.) i пiзнє Бароко (1720–1790). Як iсторик лiтератури автор запроваджує до жанру «посiбника» iнформацiю про iсторiю постання i вивчення бароко у свiтi та в Українi, структуруючи «об- раз українського Бароко в нацiональному лiтературознавствi». У засадничiй проблематицi роздiлу «Суспiльно-культурнi вимiри епохи Бароко» особливо вiдчуваємо аналiтику процесiв з погляду духовної особи, надто коли йдеться про трактування Контрреформацiї як процесу «внутрiшньої вiднови Церкви» i намагання сучасного злiбералiзованого мислення заступити її термiном «реформа». Гадаю, такi пiдходи аж нiяк не вiдповiдають температурi кипiння тих процесiв у минулому i, зрештою, виникненню нацiональних Церков. Через це акцент автора на Контрреформацiї як вiдповiдi «на виклик протестантської Реформацiї» є одним iз всюдисущих балансiв об’єктивностi цiєї працi, задiяних через незаангажоване висвiтлення характеру Тридентського собору (1545–1563), Берестейської унiї (1596), постання Єзуїтського та Василiянського Чинiв, церковно-канонiзацiйних процесiв ХVII–ХVIII ст. тощо.
Безсумнiвним центром цiєї студiї є аналiтика самих творiв «як вiдображення динамiки життя», найiмпульсивнiшим виявом якого стала «полемiчна проза» (попри наше застереження до термiна «проза»). Направду, це перше дослiдження в iсторiї української лiтератури, де всебiчно, всеохопно, об’єктивно та чесно представлено засадничi полемiчнi твори трьох вiросповiдних гiлок: католицької, православної
