Василь Стус – поет, лiтературознавець, перекладач, iнтелектуал, правозахисник. Прожив коротке, але яскраве життя. Його доля дивовижно перегукується iз долею Тараса Шевченка: обом довелося жити в умовах жорстокої державної системи, обох iмперiя загнала на заслання iз забороною на творче самовиявлення, в обох життя обiрвалося на злетi – у 47 рокiв. Творчiсть В.Стуса не можна уявити поза Шевченковою стихiєю. Вiн – прямий духовний нащадок Кобзаря. Заповiт митця: «i в смертi з рiдним краєм порiднюсь» («Як добре те, що смертi не боюсь я...»), – звучить як вiдлуння Шевченкового заповiту. Цiлiснiсть Стусового патрiотизму вра- жає: Україна в його поезiях – «рiдна чужина». Поетовi не байдужа доля його країни, народу, тому вiн i перефразовує знаменитi Шевченкiвськi рядки «на нашiй не своїй землi».
Розквiт творчостi В.Стуса припав на застiйнi 80-тi рр. минулого столiття. У поезiї вiн продовжував традицiї шiстдесятникiв. У громадському життi був борцем за права людини, за нацiональну гiднiсть. За свої морально-духовнi, полiтичнi переконання отримав 10 рокiв таборiв особливого режиму та 5 рокiв заслання. Загинув у карцерi Пермського виправно-трудового табору в нiч з 3 на 4 вересня 1985 р.
У Стусовiй поезiї пристрасть поета-громадянина органiчно поєднується з фiлософiчною заглибленiстю й розважливiстю поета-мислителя, що виявляється в осмисленнi основних засад буття, мiсця людини на землi, її морального самовизначення. Однак незважаючи на глобальнi проблеми, що їх заторкує поет, у його творчостi немає дрiбниць чи речей другорядних. Зокрема в його вiршах важливу роль вiдiграє семантика кольору.
Уже в ранньому вiршi «У синьому полi, як льон» громадське звучання поєднується з мотивами кохання, самоти, розчарування: «Довкола мене – цвинтар душ / на бiлiм цвинтарi народу. / Бреду в сльозах. Шукаю броду...» (зб. «Зимовi дерева»). Як бачимо, уже на ранньому етапi своєї творчостi В.Стус передавав тонкi душевнi переживання лiричного героя через кольористичнi епiтети. Така поезiя вибивалася з ряду пафосно-плакатної лiрики радянської доби, тому збiрка «Зимовi дерева» не могла побачити свiт в Українi. Друга збiрка «Веселий цвинтар» також мiстила вiршi, якi помiтно вирiзняли автора на тлi традицiйної, «душевної» української лiрики. Поетовi завжди були близькими модернiстичнi вiяння в лiтературi, тому вiн намагався критично переосмислити досвiд нацiонального поетичного мистецтва.
Поетичнi твори перiоду ув’язнення мiстять кольорову гаму, вiдмiнну вiд поезiй раннього перiоду творчостi (до першого арешту В.Стуса у 1972 р.). Вiзьмемо для прикладу хоча б такi вiршi часiв заслання, як «Мiж свiтом i душею вирiс мур», «О земле втрачена, явися», «На колимськiм морозi калина», «Весь обшир мiй – чотири на чотири», «Осики лист каро-зелений», «Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай» та iн., у яких душевний стан лiричного героя зображений на тлi суворої природи Сибiру. Автор застосовує епiтети, метафори, якi розкривають задум, iдейний змiст кожного з цих вiршiв. Слiд зазначити, що образна система творiв В.Стуса не належить до простих. Особливу роль у нiй вiдiграють вiдповiднi епiтети на ознаку кольору. Так, говорячи про узголiв’я смертне, поет використовує кольористичний образ «чорний день». За допомогою такого ж прийому досягається вражаючий ефект, коли автор «у бiлiй стужi» бачить «сонце України», її ж символ – калину – в цих табiрних краях не знайти, хiба що помiтиш «червону тiнь калини на чорних водах». Тема рiдної землi, як i мотив неволi, є провiдною в лiрицi В.Стуса. Калина як символ України не раз трапляється в його творах, її незабутнiй образ поет вимальовує в болючих рядках: «на колимськiм морозi калина зацвiтає рудими слiзьми» (однойменний вiрш); «вижовкає калинова гiлка» («Десь цвiте Софiя, мов бузок»); «де плинуть мiж медових берегiв молочнi рiки, де горить калина» («Немов жар-птиця предковiчних вiр»).
Свої нездiйсненнi мрiї, неможливiсть вороття в минуле В.Стус передає через вiдповiднi кольори: «тьмавi протобажання», «чорний бушлат» («Ще й до жнив не дожив»), «там чорний стiл од туги аж лящить» («Здається, кожен день до мене йдуть лис- ти»), «в серцi чорний шрам» («Гаряча ложка юшки – як молитва»). Настрiй суму пiдсилює образ чорної троянди:
...i я сумую,
не знаючи, котру з своїх троянд –
червону ачи чорну подарую,
аби не сприкрити («Наснилися менi мої коханi»).
Чорна й червона барви трапляються i в iнших поезiях:
Одна – червона скеля,
а друга скеля – чорна (однойменний вiрш);
...неначе помахи долi: нещасний, дивись,
як червоно i чорно твої пойнялись
роки схованi («Вороння пролетiло в сусiднiм вiкнi»).
Будь-який символ зазвичай трактується як умовний знак певного поняття чи предмета. У поезiї В.Стуса вiн не обмежується одним значенням, є полiсемантичним. У вiршi «У цьому полi, синьому, як льон» автор вжив два символи: «поле» сим- волiзує людське життя, «синє, як льон» поле вже збагачене нацiональною семантикою.
Водночас зображений В.Стусом неозорий простiр вражає пусткою, що поглинає лiричного героя. Поле наповнюється безтiлесними, химерними тiнями:
Сто чорних тiней довжаться, ростуть І вже, як лiс соснової малечi,
Устрiч рушають.
Отже, простiр поета безлюдний, а тiнi – то лише знаки людей. Неприродно холодною видається й синя барва. Її не зрiвноважує тепла, сонячна.
У пейзажних
