1928 р. у Харковi з’явився найвiдомiший твiр В.Пiдмогильного - роман «Мiсто». Через рiк його було перевидано, 1930 р. вийшов росiйською мовою в перекладi Б.Єлисаветського. Вiдразу по виходi цей твiр чи не найбiльше привернув увагу тодiшньої критики i громадськостi. Про нього писали дослiдники рiзних iдейних переконань i поглядiв: М.Долен о, П.Колесник, П.Лакиза, М.Могилянський, М.Мотузка, А.Музичка, А.Нiковський, Л.Пiдгайний, Ф.Якубовський та iн. Було органiзовано кiлька публiчних диспутiв, на яких жваво обговорювалися достоїнства, а бiльше хиби «Мiста». Критика шукала в ньому насамперед iдеологiчну заангажованiсть, розповсюджений «пролетарський» контекст, але, звичайно, не знаходила, хоча й визнавала стилiстичну вправнiсть митця i його першiсть у твореннi урбанiстичного роману. Подiбна упереджена оцiнка тяжiтиме над цим твором упродовж усього радянського перiоду.
Лише нинi, з вiдстанi часу, можемо об’єктивно оцiнити вагомий внесок письменника в розвиток нацiональної лiтератури, який полягав насамперед у його намаганнi пiзнати модерну українську людину, свого сучасника – типового вихiдця з села, простежити i проаналiзувати його поведiнку в нових суспiльних умовах, якi виявились екзистенцiйно випробувальними.
В українськiй лiтературi 1920-х уже був своєрiдний офiцiйний еталон вiдтворення маргiнальної проблематики – повiсть пролетарського письменника І.Микитенка «Брати». У нiй ця тема потрактовувалася прямолiнiйно й однозначно, в дусi партiйних директив: як швидке зближення мiста й села в єдиному процесi соцiалiстичного будiвництва.
Зауважмо також, що саме в цьому ж 1928 р. на лiтературному горизонтi з’явився iнший урбанiстичний твiр – «Майстер корабля» Ю.Яновського. У ньому письменник-романтик вiдiйшов од захiдноєвропейського стереотипу мiста-монстра, що руйнує людину, показавши його як данiсть, бажаний чи неминучий факт модернiзацiї українського суспiльства. Пiдмогильний-реалiст намагався проаналiзувати роль мiста в долi української людини, власне, намагався дослiдити об’єктивну маргiнальнiсть українцiв. Отже, з цим твором в українську лiтературу було внесено досить потужний модерний струмiнь урбанiстичної тематики.
Закономiрно, що для iдейно-стильового оновлення, тематичного збагачення української лiтератури 1920-х рокiв було замало самої «внутрiшньої традицiї». Для багатьох українських митцiв звернення до зарубiжних взiрцiв, вiдштовхування вiд них, доповнення й поглиблення завдяки цьому власних тематичних, стильових iнтенцiй було природною потребою. Актуально i вчасно тодi прозвучав заклик М.Хвильового орiєнтуватися на «психологiчну Європу». Кожен сприймав його по-своєму.
Звернiмо увагу: на експериментальному тлi свого часу В.Пiдмогильний вирiзнявся помiркованим i врiвноваженим переглядом попередньої романної традицiї, зокрема зарубiжної. У пошуках нової мови для української лiтератури вiн свiдомо вiдштовхнувся вiд класичного романно- го зразка, тим самим, як зазначає М.Ласло-Куцюк, «зробив спробу засвоїти для неї велику традицiю французького роману»1. Дослiдники небезпiдставно пiдкреслюють сюжетну подiбнiсть «Мiста» з творами Дж.Лондона, Ф.Стендаля, i де Мопассана, Оноре де Бальзака2. Однак варто наголосити, що не сюжет, а саме стиль цих класичних взiрцiв зарубiжної прози допомiг йому створити зразок нового українського модернiстичного роману.
У рецензiї на нью-йоркське видання (Пiдмогильний В. Мiсто. – Нью-Йорк, 1954) Ю.Шерех вiдзначив у ньому «карбовану, iронiчну й тверезу» «дикцiю Пiдмогильного», що означало справжнiй «трiумф урбанiзму в творчiй методi», а також на- голосив, що «уже самого цього було б досить, щоб “Мiсто” було однiєю з вершин української прози i дороговказом для її дальшого розвитку»3.
У романi свiтовий мотив пiдкорення людиною мiста як об’єктивний шлях людської цивiлiзацiї моделюється модернiстично – не в соцiальнiй, а в психолого-фiлософськiй площинi.
Тому в центрi цiєї моделi – переконливий, психологiчно вiрогiдний характер українського Растiньяка – Степана Радченка, який проходить типовий шлях сходження по соцiальнiй драбинi.
Ця художня модель проецiювалася на оновлюваний український свiт, що сам по собi давав розкiшний матерiал для художньої iнтерпретацiї. У ньому використана досить типова ситуацiя, коли у спо- конвiчно «селянськiй» Українi почало активно розвиватися мiсто й тисячi подiбних степанiв, левкiв, надiйок iз занедбаного українського села потягнулися до мiської культури, цивiлiзацiї, тобто добровiльно й цiлеспрямовано ступили на шлях поступу й пошуку. Степан Радченко сприймав мiсто фiлософiчно, «як могутнiй центр тяжiння, що круг нього крихiтними планетами обертаються села, вiчнi су- путники його руху, i часточки їх, потрапивши в розпечену атмосферу цього сонця, мусять пристосовуватись до нових умов тиску й пiдсоння». Очевидно, це є також роздум самого автора, що пережив подiбнi вiдчуття. Адже далi вiн непомiтно включається в оповiдь i продовжує коментувати теперiшню й майбутню поведiнку свого героя в мiстi: «Цей болiсний процес вiн вiдбував майже несвiдомо, захоплений слiпим прагненням догори, збуджений, як людина, вдихнувши кисню, як п’яний, що перестає примiчати бруд i виразки на тiлi». Отже, чи є прагнення завоювати мiсто, стати його невiд’ємною часткою шляхом прогресу? Залишаючи це пiдтекстове запитання вiдкритим, В.Пiдмогильний у своєму романi заперечує безоглядну романтизацiю «життя пiд стрiхами» так само, як i мiського життя. Вiн намагався художньо дослiдити цей шлях людського поступу, руху вперед, щоб, за його ж словами, «наблизити, в мiру змоги, мiсто до української психiки, щоб сконцентрувати його в нiй», – зiзнавався в анкетi «Моя остання книга». На той час це означало «європеїзувати», тобто модернiзувати психiку споглядальної, iнертної, терплячої української людини, оновити її душу, показати їй шлях можливого розвитку, активного творчого
