Іван Нечуй-Левицький – глибоко нацiональний письменник. Аналiз його творчостi показує, що українська сутнiсть виявляється не лише на iдеологiчному рiвнi тексту, а й виринає з глибин пiдсвiдомостi митця. Про це свiдчать й архетипи, наявнi у зображеному письменником українському психотипi. Саме тому спiлкування І.Нечуя-Левицького з читачем вiдбувається на пiдсвiдомому, духовному рiвнi, зрозумiлому для кожного представника українського етносу.
Поняття архетипу ввiв до наукового обiгу К. .Юнг. Учений вважав, що архетип – це успадкована, несвiдома форма або образ, у якiй втiлюється вiковiчний досвiд людства. Кiлькiсть архетипiв прямо пропорцiйна кiлькостi типових життєвих ситуацiй, i «якщо в життi щось вiдповiдає архетипу, воно активiзується; тодi настає момент примусу, який, як iнстинктивна реакцiя, бере гору над розумом i волею або ж зумовлює конфлiкт...». Дослiдник виокремлює унiверсальнi архетипи: Великої Матерi, Дитини, Священного Шлюбу, Мудрого Старця, Трiкстера; архетипи, наявнi у психоструктурi iндивiда: Тiнь, Анiмус, Анiма, Персона, Самiсть; специфiчнi архетипи Ага- сфера, Сизифа, Тантала, Супергероя тощо. Усi вони проявляються в архетипних образах та символах i, за умов високої потужностi, здатнi оволодiти iндивiдом, унаслiдок чого людина може ототожнити себе з Мучеником, Тираном, Демоном, Аскетом тощо.
Серед безлiчi архетипiв у творах І.Нечуя-Левицького трапляються архетипи Розiп’ятого Бога, Хресної Дороги, Пекла, Раю, Тiнi, Персони, Матерi, Культурного Героя, Нового Творення, Хаосу, Космосу. Архетипний аналiз його прози дав пiдстави стверджувати, що серцевинним архетипом творчостi письменника є архетип Розiп’ятого Бога – iсторичний загальнорозповсюджений образ, що дiє у двох напрямах: людина може або уявляти себе надлюдиною, або вiдчувати страждання Прометея й Розiп’ятого. У свiдомостi українцiв, як i в усiх християнських культурах, названий архетип виявляється й в образi Хресної Дороги, яку пройшов Ісус Христос, спокутуючи людськi грiхи. Саме цей, страдницький аспект архетипу, яскраво представлений у всiх творах І.Нечуя-Левицького, адже колонiальний гнiт та панщину митець розцiнював як хреснi муки. Архетип Розiп’ятого Бога часто поєднується з образами Раю / Пекла, якi, як його варiативна модифiкацiя, наявнi в пiдсвiдомостi всiх християн. Присутнiй вiн уже в дебютних творах «Двi московки» й «Рибалка Панас Круть» (1866), архетип сягає кульмiнацiї в повiстях «Бурлачка» (1876) й «Микола Джеря» (1876).
У повiстi «Микола Джеря» архетип Розiп’ятого Бога активiзується в образi головного героя – людини, яка намагається змiнити своє життя, вирватись iз замкнутого кола неволi, що асоцiюється з пеклом. І.Нечуй-Левицький розумiв, що для народу, життя якого в умовах панщини та цiлковитого безправ’я звелося до злиденного iснування, можливi два варiанти – покора або втеча. Джеринi батьки обирають шлях утечi вiд свободи. За Е.Фроммом, один веде до «позитивної» свободи через вияви своїх iнтелектуальних i емоцiйних властивостей, iнший перетворює життя на автоматичну, вимушену дiяльнiсть. Адже свобода, за Е.Фроммом, амбiвалентна: це одночасно i дар, i тягар. Людина може прийняти її або вiдмовитися вiд неї. Життєвий шлях Марусi та Петра скидається на хресну дорогу, на якiй iз кожним кроком наростають страждання.
Перед Миколою Джерею постає гостра проблема вибору: терпiти знущання, чекаючи на нову сваволю пана, чи стати господарем власної долi. Парубок ро- зумiє: якщо мовчки вiдбувати панщину, то його спiткає доля, аналогiчна до батькової та iнших односельцiв – смерть вiд морального та фiзичного виснаження. Тому Джеря вирiшує тiкати. Із двох варiантiв «помирай у неволi – нидiй на волi» вiн вибрав останнiй. Його страждання – це усвiдомленi муки, на якi герой iде, щоб вирватися iз замкнутого кола «смерть на панщинi – смерть у москалях». Драма полягає в тому, що життя на iлюзорнiй волi виявилося далеко не таким простим i безпечним, як уявляли собi бурлаки, i, як наслiдок, вони проходять довгу дорогу мук. Архетип Борця-Протестанта, втiлений в античному Прометеї, для Джерi мимоволi повертається архетипом Розiп’ятого Бога, а життя – Хресною Дорогою, якою Микола змушений iти.
Активiзацiя архетипiв помiтна й у романi «Хмари». У ХІХ ст. особливо гострого вияву набули руйнiвнi процеси в духовному життi України. Найбiльшою її трагедiєю стала втрата нацiональної елiти. Це призводило до пасивного iснування нацiї. Таким чином у творi митець несвiдомо активiзує архетип розiп’ятого Бога як знак наближення катастрофи. Вiн може бути елементом есхатологiчного мiфу про загибель етносу, його загубленiсть у чужiй культурi.
Архетип Розiп’ятого Бога пов’язаний передусiм iз процесом русифiкацiї, який спiввiдноситься з пеклом: київський митрополит – великорус – настановлює на українськi парафiї росiйських священикiв; влада силомiць висилає наших семiнаристiв до Москви й Петербурга; навчання проводять росiйськi професори, що призводить до занедбання української мови. Головним виконавцем великоруської деструктивної мiсiї виступає академiя П.Могили, де вже «...не було й духу, й слiду тих давнiх дiячiв України...». Той факт, що «...в давнiй славнiй академiї панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навiть чужi люде... Все давнє українське лежало десь глибоко пiд землею...», свiдчить про смерть української культури. Концепти «пiд землею», «глибше в землю», «поховати її навiки» асоцiюються з духовною смертю нацiї й активiзують архетип пекла, яке знаходиться «...“под вьсею землею и под морем”, де панує “тьма вiчна”...».
На цьому
