Загальне поняття про прийменник
У сучасній українській літературній мові серед службових слів найбільш уживаними є прийменники.
У лінгвістичній літературі сформувалися три основні підходи до визначення статусу прийменника. Перший, найбільш поширений у слов'янському мовознавстві, кваліфікує прийменник як службове слово, включаючи його до загального ряду частин мови, називаючи прийменник службовою частиною мови. Так тлумачать статус прийменника такі автори монографій, навчальних посібників і підручників, як Л. А. Булаховський та ін. у "Курсі сучасної української літературної мови" (1951), А. С. Колодяжний у праці "Прийменник" (1960), О. С. Мельничук у студії "Історичний розвиток функцій і складу прийменників в українській мові" (1961), В. С. Бондаренко у монографії "Предлоги в современном русском язьіке" (1961), П. П. Шуба в роботі "Прыназоунік у беларускай мове" (1971). Цей же погляд висвітлено у відомому академічному виданні "Сучасна українська літературна мова: Морфологія "/За заг. ред. І. К. Білодіда (1969), а також у сучасних навчальних посібниках і підручниках з української мови таких авторів: М. А. Жовтобрюха, Б. М. Кулика, О. Т. Волоха, М. Т. Чемерисова, Є. І. Чернова, А. П. Грищенка, М. Я. Плющ, О. Д. Пономарева та ін. Прийменник як службову частину мови розглядають і у шкільних підручниках.
Другий підхід визначає прийменник як особливу морфему. Концепцію морфемної природи прийменника теоретично обгрунтував російський мовознавець Є. Курилович у праці "Очерки по лингвис- тике" (1962). Поглибив, розбудував і послідовно застосував на матеріалі прийменникової системи сучасної української літературної мови І.Р. Вихованець у монографіях "Прийменникова система української мови" (1980) і "Частини мови в семантико-граматичному аспекті" (1988).
Третій підхід розглядає прийменник як самостійне слово. Автором цієї концепції в українському мовознавстві є І. К. Кучеренко, який вважає прийменники прислівниками узагальненого значення (у монографії "Теоретичні питання граматики української мови: Морфологія" (1964) й у статті "Лексичне значення прийменника" в журналі "Мовознавство" (1973)).
Проблема статусу прийменника тісно пов'язана з питанням його семантики. Надання прийменнику статусу слова (службового чи повнозначного, самостійного) означає виділення в ньому не тільки граматичного, а й лексичного значення. Прибічники такого підходу ідентифікують лексичне значення прийменника з лексичним значенням повнозначних слів.
У морфемній концепції прийменник має лише граматичне значення й абсолютно позбавлений лексичного, тому що не відображає предметів і явищ матеріальної дійсності, а лише вказує на відношення та зв'язки між предметами та явищами цієї дійсності. Так, "прийменник позначає, наприклад, просторове відношення не самостійно, а лише у поєднанні з іменником, тоді як прислівник виражає це відношення самостійно".1 І.Р. Вихованець у праці "Прийменникова система української мови" стверджує, що "прийменник це не слово, а морфема (а іноді "субморфема", що утворює єдність з відмінковим закінченням). Функція прийменника як синтаксичної аналітичної морфеми полягає в тому, щоб перевести субстантив із субстантивної позиції в адвербіальну (прислівникову) позицію.2 "Саме суто граматичні значення та відношення прийменників свідчать про їх спільність з іншими елементами граматичної системи, що виступають виразниками релятивної семантики. Функціональна співвідносність між прийменниками та іншими релятивними морфемами, їх семантична специфіка, що виявляється у відсутності номінативної функції, послужили підставою для кваліфікації прийменників як аналітичних синтаксичних морфем".
Ми ж будемо дотримуватися давнього традиційного погляду, поширеного і у вузівській, і в шкільній практиці, що ґрунтується на семантико-синтаксичних відношеннях прийменника і розумінні його як службової частини мови і
Прийменник — дуже давня частина мови. Відомості про нього знаходимо ще в кінці II ст. до н.е. — тоді прийменники разом із префіксами зараховували до частин мови. Сама назва прийменник означає слово, що стоїть при імені.
