- З тих пір він уже не покидав мене. Одного разу я розповів про свого містичного гостя дружині. Розповісти всю правду про цвинтар, про спомник з нотами я не міг. На сьогодні про все знаєте тільки ви. Чому я розповів усе саме вам? До кінця я сам того не знаю. Але всі дні, що я провів тут, я чекав на когось, що прийде людина, якій можна буде все розповісти. Адже часу залишається дуже й дуже мало. Мало часу, ой як мало часу. Тоді Лана вислухала з подивом мою історію, однак заспокоїла мене і сказала, що то все від перевтоми. Згодом же я помітив, що ставлення її до мене змінилось. Що саме сталося, я не міг собі пояснити, особливих змін, по суті, не було, але все ж я почував, що поводить вона себе зі мною не так, як раніше, стриманіше, чи що, може, уважніше, з якоюсь осторогою. Пізніше, коли візити монаха стали досить частими і я ділився про те з Ланою, вона якось сказала, щоб я не хвилювався особливо, але вона пропонує мені звернутись до лікаря. Після тривалого обстеження висновок був однозначним. На той час я вже й сам підозрював, що я хворий. Проте, скоріше не психічно, а фізично. Сумнівів у реальності існуючого монаха у мене неї було. Після кожної зустрічі з ним я відчував велику кволість у всьому тілі. Разом з тим поступово я звикав до свого містичного гостя, і він уже не викликав у мене страху. Швидше, він гнітив мене своєю присутністю, ніби стискував у своїх холодних руках мою душу. Іноді у нестямі я кричав йому якісь слова, але моя мова була незв'язною, язик не поміщався у роті, і виходило лише якесь дике мимрення. Він же, як і раніше, залишався мовчазним. Жодного разу я не помітив з його боку будь-якої агресії. Тепер я знаю - він просто повільно знищує мене. Кінець мій має бути довгим і нестерпним. Однак я намагаюсь боротися з ним, чи якось протистояти, бо ж знаю, що скоїв і прощення мені немає.
Тепер я тут. Я сам вибрав саме цей притулок, щоб бути ближче до нього. Адже якимось чином ми колеги, і я справді непоправно завинив перед ним. Лана теж радила мені цю лікарню. Та й взагалі з цими місцями зв'язане, так чи інакше, все моє життя. Все це дуже схоже на фатум. Якась незвичайна особлива сила сконцентрована у цих місцях. У всякому разі, вона діє на мене, на все моє життя. Знаєте, я не хочу покидати цього притулку до кінця днів своїх. Долею призначено мені лишитися у цих лісах. Але я не хочу помирати божевільним. У кожної людської долі є свій код, ключ, віднайшовши який можна довідатись про своє майбутнє, але не всі на те здатні. Очевидно, для цього необхідний особливий стан організму. Ви не повірите, але я навіть знаю, де поховають моє тіло, ні, це не містика, це фатум, так-так, реальний земний фатум людської долі. Згадайте Аврелія, було б безглуздо і ганебно... Коли ви побачите його могилу, а я вам це обіцяю, зверніть увагу на вільне місце з її лівого боку. Воно зразу ж упадає в око. Так залишають для себе місце близькі померлих. Ви, звичайно, подумаєте, що це дурниця, і пов'яжете те з моєю хворобою. Але час покаже і підтвердить мої слова. Ви набагато молодший за мене і будете мати змогу переконатись у моїй правоті, - композитор знову зітхнув, - що ж, наше найвище призначення - готуватися до смерті, так і не інакше стверджував великий філософ.
У кімнаті запала тиша. Композитор дивився у вікно. На подвір'я вивезли Кудіна. Знаменитий півзахисник був умощений в інвалідну люльку і дійсно скидався на ляльку, коли, пустуючи, діти відривають від неї руки й ноги. Раптом я помітив хвилювання на обличчі Лейбовича. На подвір'я заїхав «Москвич». Відчинилися дверці - із машини вийшов Раков. Мені здалося, він поглянув на наше вікно і пішов до центрального входу.
- Як ви думаєте, - наважився я запитати у композитора, - чому Федір Михайлович ознайомив мене з усіма пацієнтами, крім вас?
Лейбович повернув обличчя і мовчав. Я повторив питання, але він мовчав і дивився на мене, як при першій зустрічі. Потім різко перевів погляд убік, де стояла шафа, і очі його застигли. Продовжуючи дивитися в одну точку, він промовив непевно:
- Вам час іти, молодий чоловіче... Ми ще побачимося з вами, а тепер залиште нас.
Я поглянув у бік шафи, намагаючись щось розгледіти, але нічого містичного там не побачив. Разом з тим усе ж легка тривога охопила мене тоді, і в якусь мить мені здалося, що в кімнаті ми не одні. Однак я швидко відмахнувся від дурних думок і, не тривожачи більше композитора, вийшов із флігеля. Я був справді вражений послідовністю думок, здоровим глуздом розповіді Лейбовича, і, крім незвичайності події, не помічав у ній жодного показника розладу психіки. Я ще довго і з цікавістю міркував над усім, що почув від композитора, намагаючись збагнути природу його хвороби, якщо вона дійсно існувала.
Після обіду мене викликав Раков. Обличчя його було пом'яте, у червоних плямах, з-під понурого чола на мене дивилися його вовчі очі, під якими звисали, здається, ще більше набряклі синюшні мішки.
- Ви були у Лейбовича? - запитав він байдуже.
