Олександр Жовна. Маленьке життя

 

Серед моєї колекції ікон є одна невеличка, досить не­примітна, на якій зображений святий великомученик Пантелеймон. Коли у мене бувають гості, а серед них ба­гато фахівців, мистецтвознавців, художників, словом, усе богемна публіка, що завжди не шкодує захоплень відносно моєї колекції, майже у кожного та маленька ікона викликає принаймні подив і нерозуміння.

- А це що? - запитують вони, вирячивши на мене свої естетські очі. - Що за сентименти? Адже у відсутності смаку Вас не запідозриш.

Я мовчу, потім відводжу їх убік і уникаю розмови. Мені завжди неприємно і боляче бачити їхні скептичні посмішки, але я смиренно витримую їх і не вдаюся до по­яснень. Проте винуватити їх у їхній зверхності нема чо­го. Звідкіля їм знати, що то за ікона і яка немайстерна рука писала її майже півтора століття тому.

Саме півтора століття тому в загубленому серед лісів хуторі, в хаті на нетопленій печі лежав хлопчик, якого звали Пилипком. Він лежав, згорнувшись калачиком, притиснувшись спиною до маминого живота, вже другий день. Сьогодні, прокинувшись, Пилипок відчув, що ма­мине тіло стало холодним. Ще вчора увечері воно було теплим і зігрівало Пилипка, а сьогодні було холодним. Мама не рухалась і не стогнала. Рука її, що обіймала Пи­липка, теж була холодною.

Пилипок хотів було ворухнутись, але рука була такою важкою, що він не зміг навіть зрушитись і продовжував лежати.

Вже більше тижня мела хуртовина, і невеличкий хутір, в якому з десятка хат з людьми залишилось менш ніж половина, майже зник під снігом. На хуторі панував голод.

Сьогодні опівдні хуртовина нарешті стихла. Пилипок дивився у вікно, де на розмальованій морозом шибі в кутку залишилась невеличка пляма.

-    Вже вітру нема і снігу нема, - мовив він.

Але мама нічого не відповіла. Пилипок перевів погляд на мамину руку, що обіймала його, і йому чомусь стало страшно доторкнутись до неї. Він майже знав, що коли доторкнеться, то відчує холод, і Пилипок знову заплю­щив очі.

Його розбудив гуркіт. Хтось намагався відчинити двері. Нарешті вони все ж відчинились, і в хаті з'явився латаний кожух дядька Селантія з сусідньої хати.

-    Ну й намело, не доберешся до вас... Живі ви тут? - тяжко дихаючи, загримав він.

Пилипок дивився на дядька і мовчав.

-    Живий... - протяг дядько, побачивши, як з печі див­ляться на нього два блискучих ока.

Підійшовши ближче, він раптом зупинився і завмер як укопаний. Далі зняв шапку і перехрестився.

-    Фекла. Фекла... - пробурмотів він і вмовк.

Пилипок дивився на велику дядькову бороду і не ро­зумів, про що він там говорить сам до себе.

-     Що ж тепер з тобою робити? Підеш зі мною? - за­питав Селантій знову ніби сам у себе.

Пилипок мовчав. Селантій взявся за мамину руку і зняв її з Пилипка.

Годі тобі вже, хлопче, вилежуватись, - насуплено сказав він, - бо й сам чого доброго... Зі мною підеш...

Селантій підняв Пилипка на руки.

-    А мамка? - запитав Пилипок.

-    Мамка твоя померла. Тепер ти сам. На ось тобі, їж.

І Селантій простяг Пилипкові шматок почорнілого

буряка. Пилипок узяв шматок і став його жувати.


У випадку копіювання матеріалів на інший сайт обов'язковою є моя письмова згода
та пряме індексоване посилання на linguistika.com.ua
© 2012-2024

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.