Епістолярна повість
Коли жінка щезає, все, що залишається від неї, - це її запах.
(«Ніс» фірми «Шанель», Париж)
Перон виблискував на сонці. Його щойно умив молодий квапливий дощ, котрий промчався стрімголов, не зупиняючись, наче десь там попереду на нього чекало приємне побачення. Переповнений сподіваннями спраглий перон, що зібрався було вдихнути вологу, лише якось невпевнено, нервово зітхнув, і від цього над парким асфальтом піднявся й застиг давкий запах розлитого пива, липкого лимонадного кіоску і брудних запилених вагонів з туалетами, не зачиненими п'яними провідниками. Від'їжджаючі і проводжаючі вдихали той запах, і обличчя їхні були сонні й бридливі. Той запах, заволодівши їхнім настроєм, створював бридкий образ оточуючого, і навіть симпатичні приємні перехожі сприймалися спотвореними і неприємними, як сам запах.
«Невже так пахне весна?» - встиг подумати я і раптом відчув, як щось легке й несподіване промайнуло в повітрі. Промайнуло - і щезло. Таке незвичайне й миттєве, що я навіть не встиг вдихнути його. То був якийсь інший, зовсім новий запах. Він з'явився на мить, і знову довкола запанувала та смердота, яку видихнув роздратований перон. Хтось пройшов поруч і щез у натовпі. Запах мигдалю, легкий відтінок церковного ладану. Так пахло в дитинстві у новорічну ніч, коли на ялинці запалювали свічки. Тоді я думав, що то пахне одна скляна золотава іграшка зі смарагдовим листям. Я думаю про це так само й сьогодні. Запах був настільки схожим, що змусив мене збентежитись.
- Поїзд «Київ-Львів» подано на третю колію! - залунало з гучномовців.
Я ще раз огледівся навколо, з якоюсь слабкою і відчайдушною надією відшукуючи когось у натовпі. Кого саме - я не знав. Разом з тим я чомусь сподівався побачити знайоме обличчя, або ж щось незвичайне. Однак навколо було безліч нецікавих фізіономій, які, як і раніше, виглядали спотвореними і неприємними. Остаточно втративши надію, я зайшов до вагону. Було б неправдою назвати це справою буденною, тому що я, студент педфаку з мізерною стипендією, їхав тепер у СВ. їхав уперше в житті. Іншим разом я б ніколи не відважився на таке невиправдане безглуздя, але в касі не залишилось жодного квитка крім одного СВ, що його хтось повернув напередодні. Я кинув сумку на полицю і вийшов на коридор. Вікно було наполовину відчинене, і до вагону задував вітерець, заносячи той самий неприємний запах. Якісь троє чоловіків енергійно гомоніли під вікном.
- Хто не знає пана Вишневського? Прізвище відоме всьому Закарпаттю! Завод плодоконсервних виробів - найреспектабельніший в області...
Той, хто мав прізвище, відоме всьому Закарпаттю, задоволено посміхався.
Я повернувся до купе і сів біля вікна.
«Цікаво, хто буде моїм супутником? - подумав я. - Можливо, цей Вишневський з найреспектабельнішого заводу плодоконсервних виробів? Треба ж мати таке доречне прізвище... - Я посміхнувся сам до себе. - їхати всю ніч. Не люблю я нічних поїздів. А раптом трапиться якийсь хропун? Вишуканішого знущання не вигадаєш. Тоді вся ніч коту під хвіст...»
- Проводжаючих прошу звільнити вагон! Поїзд відправляється! - загукала провідниця.
Десь далеко загудів гудок.
Несподівано у дверях з'явилася велика спортивна сумка і гупнула на полицю, де я сидів. До купе зайшов чоловік. Я поглянув на нього і мимоволі посміхнувся. Переді мною був власник відомого всьому Закарпаттю плодоягідного прізвища. На відміну від мене, він не посміхався, а більше того - не приховував розчарування і навіть невдоволення.
- У вас тут місце? - майже обурено запитав він.
- У мене тут місце, - підтвердив я і у відповідь на його непривітність повернувся до вікна. Однак, саме в ту мить я схаменувся. Тому що знову відчув той чудний неповторний запах смарагдової іграшки в новорічну НІЧ. Я здивовано поглянув на свого супутника - і лише тепер помітив за його спиною жіноче обличчя. Супутник ще дужче насупив брови і звернувся до дівчини.
- Нічого. Я поговорю з провідницею. Вона знайде місце в іншому купе. А поки що сідай тут.
Дівчина зайшла до купе, привіталася і сіла біля спортивної сумки.
