...Вони йшли до нас довго і трудно - крізь фальсифікації, недоброзичливу упередженість або й просто замовчування. Але нині очевидно, що спадщина Розстріляного Відродження - то Джерело нашого натхнення, частка нашої культури та історії. Не знаючи їх, не можливо зрозуміти себе...
Він уже здобув визнання як критик, як літературознавець, як перекладач, проте лише гурт найближчих приятелів знав поета Миколу Зерова.
За свідченням Дмитра Зерова, почав складати вірші йото старший брат рано, але то здебільшого були пародії та жарти, присвячені різним подіям родинного життя. І - нічого серйозного...
Жартівлива іронічність ранніх віршових спроб увіходила в конфлікт із стриманими переживаннями молодого поета, такими, що невидимо для інших змушували його зупинятися перед незвіданими таємницями буття...
Небо, а надто зоряне небо, завжди вабило Зерова-поета, він бачив у ньому якесь всевишнє начало, намагався хай не розгадати, але увібрати в себе його таємний зміст.
Тяжкого для поета 1931 року йому приснилося, ніби він Святослав, і "важенних перед грат" йому сиплють на груди, дають пити "не вино, а чад", і пекуча туга опанувала розум, "як крякав крук і як клубочивсь гаї"- Цей тяжкий, давучий сон пост просто списав, а завершив свій твір доволі несподівано, - зарисовкою пейзажу, що викривався з вікна, до якого він підійшов, аби позбутися жаху гнітючого сну:
Ніч місячна кругом, така студена,
Антена гнеться, як струнке стебло,
І чорний день десь дзвонить у стремена.
І знову нічне небо чи то заспокоює,
Чи то роз'ятрює душу поета...
В його поетичному світі в одночас вмішується світ тисячолітньої культури. Можна лише подивуватися, з якою невимушеною природністю співіснують у його творах і сам автор, і книжний образ, плід поетичної думки. Душа поета вбирає в себе все те, що для іншого не більше, ніж порожній звук минулого. Навіть звичайнісінькі дороги в закурених полтавських полях для чутливої душі відкривають магічний зв'язок часів і поколінь, нерозтрачуваний потенціал людської спільності:
