Присвячується Войцеху Лепковському
Певен, мало кому доводилось бачити подібне кладовище на своєму віку. Справді незвичайне... Дивне... Вражаюче... Перш за все - то є ліс. Дрімучий, віковий ліс з деревами, верховіття яких сягає неба. Ростуть вони так густо, що у лісі навіть удень завжди панує напівморок, а, звівши догори очі, мов із глибокої криниці можна бачити зорі. Не на узліссі, не серед галявини, просто, несподівано, зненацька серед хащів виникає кладовище. Поміж дерев, серед зеленого висохлого листя папороті туляться могили з християнськими спомниками. Спокій, лісова прохолода і тиша якось незвичайно томлять душу, і є в тому щось казкове, містичне або ж із природи снів.
Придивившись пильніше, можна помітити, що лісове кладовище переділене невидимою межею. Згодом же стає зрозумілим, що там за нею починається його пізніша частина, ближча до сьогодення. Могил тут, здається, більше, у всякому разі, їх густіше. Вони натикані одна біля одної. Біля них обмаль зелені, чорно-рудий ґрунт на могилах виглядає свіжим, вологим, і складається враження, що остання з них насипана не пізніше вчорашнього дня. Єднає їх ще й те, що на кожній стримить невеличка металева табличка чорного кольору, на якій білою фарбою, схоже, одним почерком написано номер. Стара частина кладовища - це давні монастирські поховання. У свіжих могилах покояться божевільні.
На той час мені було всього неповних двадцять три. Я був направлений для проходження інтернатури в Лебединську лікарню для психічно хворих. Місце настільки глухе, що про нього до ладу ніхто нічого не знав, а лише ходили неясні й суперечливі чутки.
Так, саме Лебединська лікарня для психічно хворих... Вона розмістилася на території колишнього монастиря у приміщеннях, що збереглися з часів мешкання там монахів. Споруда являла собою замкнуте коло цегельних Одноповерхових будинків з вежею-аркою, в якій містився центральний вхід і яка одночасно служила монахам за дзвіницю. Щось на зразок Київської Софії. Територія була обнесена надійною кам'яною стіною. Увесь цей комплекс розташувався у лісі, далеко від населених місць. Лікарня чи притулок була невеликою, на кілька палат і всього до трьох десятків хворих. Медперсонал теж нечисленний, і все оточення та устрій життя й господарства нагадували приватний заклад, саме з тих, які, як нам розповідали, існують на Заході. В одному ряду будинків знаходились і палати хворих, і квартири медпрацівників. Майже ідеально правильне окружне подвір'я монастиря було бруковане доріжками, що розбивали коло на багато невеличких зелених клумб, обрамлених стриженими кущиками, і створювало вигляд зеленого атолу, який загубився в безкраїх просторах лісового океану. Посеред двору росла одна-єдина стара груша-дичка, під якою примостилась лава. З правого боку, трохи осторонь загального кола приміщень, стояв невеличкий флігель. За стінами монастиря, в низині, виблискувало лісове озеро.
Колись у ньому монахи розводили і ловили рибу. Тепер озеро було занедбане, забруднене сухим гіллям, поросле лататтям та ряскою, у ньому панувало жаб'яче царство, що з дня на день заспокійливо діяло на мешканців лікарні своїм невишуканим монотонним співом.
Першим, хто зустрівся мені, коли я ступив на брук монастиря, була руда кішка, що вийшла з-за кущів. За нею, піднімаючись на задніх лапках і стрибаючи одне на одного, з'явилися двоє кошенят, - чорних як сажа. Кішка вийшла на доріжку і зупинилась. Поглянувши на мене без особливої цікавості, вона байдуже звалилась на бік і витяглась на сонці. Двоє маленьких чорних плям чкурнули до її живота і відчайдушно припали до сосків.
Я вдихнув чисте лісове повітря, оглядівся навколо, і монастирське подвір'я здалося мені маленьким тихим раєм.
Наступною живою істотою, що з'явилася на подвір'ї, була стара нянечка, яка виносила корзину з білизною. Я привітався і запитав її, де можна бачити головного лікаря. Стара відповіла, що Федір Михайлович у себе, і зголосилася показати його кабінет.
«Цікаво, що там за Достоєвський?» - думав я, ідучи до кабінету головного лікаря.
Коли я прочинив двері, то тієї ж миті відчув, як в обличчя війнуло задушливим димом, так, наче у кабінеті щойно щось згоріло.
Я привітався.
- Прошу сідати, - почувся дуже хрипкий, сухий голос.
У кріслі, за столом сидів чоловік років п'ятдесяти з худорлявим продовгуватим обличчям. З-під очей звисали зморшкуваті синюваті мішки. Саме через них я тоді подумав: «Алкаш, явний алкаш і на Достоєвського зовсім не схожий». Він поглянув на мене і, здається, мимоволі мої очі опустились, навіщось нишпорячи по столі. Попільниця повна зім'ятих недопалків - перше, що впало мені в очі. «Ось звідки у кімнаті дим», - подума- лось мимохіть.
Згодом я зрозумію, що очі мої опустилися тоді не просто так. Те ж саме чекало майже кожного, хто спілкувався з Федором Михайловичем. Щось неприємне, відштовхуюче було у них: чи то хижа злість, чи таємна підступність, можливо, й туга. Тому здавалися вони якимись хижацькими, вовчими. Так, саме очі старого самотнього вовка. Тоді, коли я дивився на його фізіономію, мені ще чомусь спало на думку, що до цього обкуреного типа, недопалків та задимленого кабінету доречніше пасував би не портрет Павлова, а скоріше якогось анархістського лідера. Разом з тим єдине, що приваблювало око в його зовнішності, був бездоганно білосніжний халат, з любовно випрасуваним комірцем, що різко контрастував на загальному фоні. Федір Михайлович продовжував розглядати мене і раптом сказав ні до чого:
