Без перебільшення тріумфальним був прихід в українську прозу Володимира Винниченка. Його ім'я відразу стало поряд з іменами найвидатніших митців. І якби Винниченко, крім своїх ранніх оповідань, не написав би більше нічого, він усе одно лишився б в нашій літературі. А міг би й не написати, бо жити йому довелося в драматичний і жорстокий час, бо міг і не вціліти в ньому. Адже судилося йому бути буквально в епіцентрі всіх тодішніх полій в Україні, жити активним політичним життям, коли на літер;ітуру в людини, здається, зовсім не лишається часу і сил. Тільки натура титанічного духу й грандіозного творчого потенціалу могла не загубитися безслідно й не розпорошитися під руйнівними вітрами тієї страшної епохи, коли таких, як Винниченко, безжально винищувала машина тоталітарного терору.
Уже ранні оповідання Винниченка показали, що в літературу прийшов письменник надзвичайно розвиненого соціального чуття і глибокої культури. Його зірке око помічало приховані для інших конфлікти й процеси тогочасного українського суспільства в різних його сферах, вихоплювало з життя яскраві, напрочуд пластичні типажі (досить тільки, згадати оповідання "Салдаnики!", "Раб краси"). Винниченкові, бувало, дорікали за суржик у його творах, але були на те серйозні причини. В оповідання молодого письменника увірвалися різні суспільні верстви і заговорили вони так, як говорили у реальному житті, - незрідка до потворності скаліченою мовою.
Уже перші читачі Винниченка відчули, що цей прозаїк справді віртуозно володіє словом, уміє кількома точними штрихами окреслити пластично виразну і психологічно точну картину. От, наприклад, в оповіданні "Щось більше за нас" змальовано втечу двох колишніх товаришів з тюрми: "Іноді він зупинявся, клав на мене своє коліно, озирався до тюрми і, витираючи піт, напружено дивився туди. А я, зціпивши зуби від болю, гостро впивався в лине йому, шукаючи те, що перемогло ненависть до мене, любов до волі, страх смерті, що вернули його до стіни. Він ловив мій погляд, злісно стріпувався, мовчки з ненавистю хапав мене в обійми і знову ніс, обережно, цупко, як кішка кошеня своє..."
Це була справді нова проза, народжена фантазією художника динамічного двадцятого століття, пронизана надзвичайною для раніших часів психологічною експресією.
Романи, повісті, оповідання, драми Винниченка в двадцяті й тридцяті роки активно впливають на літературу України. Саме в цей час письменник закінчує свою "Сонячну машину" - роман-утопію, роман, зітканий зі світла сонця і темряви людських душ, роман про революцію, "замирення" з нею. Цей твір не вкладався ні в нові, ні в старі літературні канони.
І зараз, коли творчий спадок письменника повертається до нас разом із творами усіх невинно покараних, разом із нашою репресованою історією, ми розуміємо, що це вже паростки відродження, про яке гак мріяв В. Винниченко.
