Мати. Ненька. Матуся. Мама. "Великеє найкраще слово", — так воно звучить у творах Тараса Шевченка. У матері втілюється вся краса світу, його безмежність і сила. У кожної людини мати є початком життєвого шляху, початком совісті і доброти. Лагідна материнська колискова засіває душу дитини любов'ю до людей, до природи, усього живого.
Майже вся творчість великого сина України Т.Г.Шевченка пронизана "образом святим тієї матері святої". Поет рано залишився сиротою, не зазнавши радощів дитинства, зігрітого материнською ласкою. Його добру матір " ще молодую у могилу нужда та праця положила". Тому слово "мати" для Тараса — найсвятіше на землі.
Тяжкою була доля матері в тогочасному суспільстві: злидні, повсякденна виснажлива праця на панщині, хатня робота, народження і виховання дітей. Невимовні страждання матерям приносила рекрутчина. А скільки жінок ставала жертвами поміщицької розпусти, народжували нешлюбних дітей. І все це ми бачимо у творах Шевченка.
Один із наскрізних поетових образів — образ матері-страдниці, матері-мучениці. Починаючи з "Катерини", він послідовно розкривається в поемах "Слепая", "Наймичка", "Відьма", "Марина", "Марія" та інших. Ці багатостраждальні жінки — чисті, вірні, великі у своїй материнській любові.
Справжнім гімном святому материнському почуттю є поема "Наймичка". Героїня поеми — покритка Ганна, яка народила нешлюбну дитину і підкинула її багатим бездітним селянам. Та серце її не могло витримати розлуки, і вона через рік стає наймичкою у них, щоб весь час бути біля сина, ростити його. Все життя нещасна жінка приховує своє материнство і лише перед смертю признається синові.
Образ матері-наймички надзвичайно привабливий. Це скромна, добра, роботяща жінка, "невсипуща", як її називає автор. Шевченко дуже мало говорить про попереднє життя наймички, не згадує того, хто її збезчестив. Для поета головне — показати всю велич її материнської любові, її самопожертву, й трагічну долю. Дочка багатих батьків, вона змушена весь вік жити в чужій хаті, біти наймичкою. Любов до сина дає Ганні силу забути про все лихо, забути про себе, але зробити все для того, щоб її дитина не була приречена на тяжку в тогочасному суспільстві долю безбатченка, байстрюка. Якою душевною чистотою і благородством віє від цього образу! Всім готова пожертвувати мати, лиш би її дитя було щасливе. Усю свою трагедію бідна покритка затаїла в собі, і тільки на початку поеми її біль проривається у розмові з туманом.
Дід Трохим і баба Настя — прості, сердечні, добрі люди, ставляться до наймички з теплотою, цінять її відданість і працелюбність, та все одно Ганна глибоко страждає із-за неповноти материнського щастя:
А наймичка невсипуща.
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче.
І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить.
Вона живе біля власного сина, зате в чужій сім'ї, тому не сміє сказати про це Маркові. Навіть від запрошення бути весільною матір'ю Ганна відмовляється, бо так буде краще для сина:
