Основна вiдмiннiсть українського романтизму вiд його захiдних зразкiв полягає в тому, що вiн не протистояв та не боровся з попередньою естетичною добою Просвiтництва. Радянська схема «боротьби лiтературних напрямiв», утворена за аналогiєю до дарвiнiстського вчення про боротьбу видiв, зазнає цiлковитого краху у площинi української лiтератури початку ХІХ ст. Якщо, наприклад, французькi романтики (i письменники, i теоретики) намагалися протиставляти власнi iдеали просвiтницьким як живу духовнiсть схоластицi, вiдкидаючи навiть велетнiв-енциклопедистiв, то українськi осмислювали власне культурне поле не в категорiях протистояння iдеалiв Просвiтництва i Романтизму (який, до речi, ними не усвiдомлювався на вiдмiну вiд тих же французьких чи англiйських письменникiв), а в категорiях нацiотворення на засадах попередньо виплеканих культурою унiверсалiй та образiв. Вiдсутнiсть протистояння призвела до особливостей стильового й тематичного рiвня. Скажiмо, Шевченковi не важко втiлити дидактичну форму оповiдi, що характерна для просвiтникiв Г.Квiтки- Основ’яненка або Є.Гребiнки, у романтичнiй поемi «Катерина» («Кохайтеся, чорнобривi, / Та не з москалями, / Бо москалi – чужi люде, / Роблять лихо з вами»1 та iн. фрагменти). Вiн не вбачав дисонансу мiж двома стильовими потоками, навпаки, вважав таку форму оповiдi надзвичайно близькою до народного речитативу, який, вочевидь, йому в раннiй перiод життя дуже подобався. Отже, з’ясування взаємин поета i просвiтницького канону, поета i романтичного образотворення i далi лишається актуальною проблемою лiтературознавства.
В.Бородiн, С.Єфремов, Ю.Івакiн, В.Смiлянська, Н.Чамата та iн. писали про рiзнi форми кореляцiї стилiстики Шевченка й українського Просвiтництва. С.Єфремов вважав Шевченка прямим послiдовником поетики І.Котляревського та Г.Квiтки. Так само вважає В.Смiлянська: «...за гуманiстичним змiстом i за складнiстю структури “автор” в “Енеїдi” є прямим попередником лiро-епiки Тараса Шевчен- ка»2. Для Ю.Івакiна Шевченко – борець iз бурлескно-травестiйною традицiєю, iз поетикою безглуздого комiкування. На противагу цiй позицiї iснує концепцiя послiдовного романтизму Шевченка (П.Филипович, Д.Чижевський та iн.).
До речi, Д.Чижевський сформулював провiдну властивiсть українського романтизму: «Розвитковi української лiтератури дуже сприяв той факт, що її письменники, зокрема Шевченко, далеко тiснiше були пов’язанi зi справжнiм народним життям, анiж переважна бiльшiсть захiдних романтикiв та й романтикiв сусiднiх народiв. Отже, вони справдi могли користуватися скарбами народної поезiї ширше та вiльнiше, анiж це було в романтицi багатьох iнших народiв». Т.Шевченка вчений зарахував до Київської школи романтикiв без вагань. Існує також «фактажний» пiдхiд, представлений Л.Большаковим, П.Журом, М.Наєнком та iн., заснований на перерахуваннi бiографiчних фактiв, концепцiй, визначень, висловлювань, спостережень iнших дослiдникiв без iстотних теоретичних узагальнень; його сенс у збереженнi iнформативного тла нацiональної культури. Насаджувану в радянський час концепцiю раннього поетового романтизму та пiзнього реалiзму (якi мiж собою ще й боролися!) нинi взагалi не варто брати до уваги як зразок «полiтичного кодування свiдомостi». Хоча на опозицiйному розгортаннi Шевченкової поетики вiдносно бурлеску наголошував Ю.Шерех5. Г.Грабович зазначав: «Величезна сила Шевченкової присутностi, безпосереднiсть i унiкальнiсть його голосу – поєднанi, певна рiч, iз (тодi i тепер) панiвною культурною парадигмою, що бачить в лiтературi виняткво сурогат полiтики, – породжувала широку переконанiсть, буцiмто його поезiя була зiбранням (хай i “художнiм”) якщо не вiдвертих настанов, то глибоких, але цiлковито однозначних культурних, iсторичних i полiтичних iдей. Загальноприйняте в критицi переконання, що поезiя Шевченка мусить служити iлюстрацiєю тих або iнших “поглядiв” (тут автор поси- лається на І.Гуджiя, І.Назаренка. – Т.Б.), залишає мало мiсця для усвiдомлення того, що такi “погляди”, зважаючи на саму природу цiєї поезiї, набувають сен- су тiльки в мiфологiчному кодi, в якому вони перебувають» перед уявлення про його боротьбу з бурлеском, найбiльш виразно висловлене Ю.Івакiним та М.Яценком. Таким чином, можемо зробити висновок, що в шевченкознавствi присутнiй концепт войовничостi романтизму, який радикально й революцiйно протиставлений бурлескно-травестiйнiй лiтературi та соцiальнiй дiйсностi. Проблема належностi Т.Шевченка до Просвiтництва чи Романтизму, як i проблема рiзноманiтних кореляцiй Просвiтництва i Романтизму в його творчостi, отже, лишається вiдкритою.
Щоб з’ясувати природу Шевченкової художностi, варто зiставити її з характеристиками романтизму, якi в 90-х рр. я намагалася систематизувати i запропонувала таку систему художньо-мистецьких принципiв: народнiсть (на противагу захопленню античнiстю – любов «до своєнародного», збирання фольклору, етнографiчнi дослiдження); iсторизм (який не виключає ймовiрної фальсифiкацiї минулого); сакралiзацiя художностi на всiх її рiвнях; актуалiзацiя виняткової особистостi у кризовому станi, акцентована емоцiйнiсть, здатнiсть на несамовитi почуття; наявнiсть естетичних культiв: дiдизни, старовини, любовi, серця; наслiдування народного або божественного духу; домiнуючий спосiб узагальнення – символiзацiя; символ як мета мистецтва, який рунтується на асоцiацiях, iмпульсах, враженнях; розумiння символу як вдалої комбiнацiї фольклорного образу та вiчного езотеричного змiсту; мiфопоетика на рiвнi тропiв, тем, мотивiв i сюжетики; онiрична вседозволенiсть; мiстичнi засади художнього мислення (в Українi мiстика християнства часто доповнювалась язичницькою); нова романтична чутливiсть засновувалася на своєрiдному подовженнi емоцiй у сферi сакрального. Сюди ж слiд додати й майже психосоматичну схильнiсть до утворення угруповань, як-от: Харкiвська школа романтикiв, Київська школа романтикiв, Кирило-Мефодiївське братство, «Руська трiйця». Аналогiчно в Захiднiй Європi – група Нордьє у Францiї, угруповання навколо Глобуса, «озерна школа» в Англiї, Ієнська та Гейдельберзька школи в Нiмеччинi тощо. Ця
