Трагізм образу матері в поезії Т. Г. Шевченка

І на оновленій землі

Врага не буде супостата.

А буде син і буде мати.

І будуть люди на землі.

Т. Шевченко

Немає в світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов'ю оспівав у своїй творчості жінку-матір усієї Землі, береги­ню, продовжувачку роду.

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

 З своїм дитяточком малим.

"Такого полум'яного культу материнства, – писав М. Риль­ський, – такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знай­ти, мабуть, ні в одного з поетів світу".

Доля жінки – це доля його матері, котру передчасно "у могилу нужда та праця положила".

Жінка в Шевченка – страдниця: на панщині вона працювала нарівні з чоловіками, там її шмагав канчуками осаула. Вдома вико­нувала всю хатню роботу, родила, годувала, виховувала дітей... І в цих нестерпних умовах зберегла доброту, яка випромінювалась від неї, як сонце, любов, красу:

На панщині пшеницю жата,

Втомилася, не спочивать.

Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать.

 Воно сповитеє кричало

У холодочку під снопом.

 Розповила, нагодувала,

Попестила...

І гнівний Шевченко стає на захист потоптаних прав жінки, матері. Його жіночі образи - це незагоєна, найболючіша рана сер­ця. Ось назви творів про жінок: "Наймичка", "Катерина", "Відьма", "Причинна"... Ці назви не випадкові.

Однак лише поема "Відьма" - це звинувачувальний акт тодішньому гнобительському ладові, що довів до такого стану жінку-матір:

...Жаль і страх!

В свитині латані дрожала

Якась людина...

...Се не мара.

Моя се мати і сестра,

Моя се відьма, щоб ви знали...

Кожна жінка-жертва для поета – рідна. Він плаче її слізьми, мучиться її муками. Шевченкові поеми кличуть до помсти над тими, хто потоптав жіночу честь, гідність, щастя. Згадаймо "Катерину", трагедію юної покритки, збезчещеної солдатом.

Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій "гріх" мусить спокутувати. Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах, коли вона чує прокляття рідної матері, яка "як ягідку, як іграшечку кохала, ростила" свою доню, свій "цвіт рожевий". У словах матері злилися гіркий гнів і щира любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна материнська ласка. Ми ба­чимо, як Катерина, немов та чайка-небога, скиглить, плаче над своєю дитиною і власною долею. Знайшовши коханого, вона уклінно про­сить не цуратися її, готова навіть принести себе у жертву – бути йому наймичкою:

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Образи Шевченкових жінок-матерів не тільки багатостраж­дальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шев­ченка в тому, що він підніс жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнсь­кої величі.

Такими є Ганна з поеми "Наймичка", Оксана з поеми "Слєпая", Катерина і Марія з однойменних поем.

Ганна з поеми "Наймичка" теж покритка, але вона залишається жити заради свого сина. Її материнська любов гака могутня, що здатна принести життя в жертву заради щастя сина. Життя Ганни - материнський подвиг. Вона відмовляється навіть бути весільною матір'ю у свого сина і лише перед смертю розкриває правду...

Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обож­нював материнство, уславляв вірність і щирість. Його невмируще: ...буде син, і буде мати, І будуть люди на землі, - стало заповітом для багатьох поколінь і є ним для нас нині, коли, нарешті, ми взялися за будівництво власної хати, бо тільки В своїй хаті своя правда, І сила, і воля.