Чинна шкiльна програма пропонує для текстуального опрацювання одну з найтрагiчнiших повiстей Григора Тютюнника «Климко». Розпочинаючи вивчати бiографiю письменника, не завадить наголосити учням, що Гр.Тютюнник рiвнявся на найбiльш драматичного у своєму художньому свiтовiдчуваннi Василя Стефаника, новели якого вражають невигаданим психологiчним трагiзмом. Сам Григiр Михайлович для себе зробив висновок: «Хоч би приблизно такого новелiста, як Стефаник, у свiтi досi немає». Як i його кумир, Гр.Тютюнник не видумував нi своїх героїв, нi фабул творiв – усе це вiн брав iз життя, за кожним його рядком стояла реальна подiя, реальний прототип. Як i В.Стефаниковi, йому було властиве фiлiгранне чут- тя мови: «Можемо сказати, як Гнат Хоткевич про Тараса Шевченка: “Мало того, що вiн знав мову, – вiн знав щось бiльшого: знав дух мови”».
Напiвголодне життя в колгоспному селi спричинилося до того, що i в зрiлому вiцi Григiр не мiг забути страшних нестаткiв, постiйного недоїдання, а водночас не мiг на замовлення змальовувати неправду, творити мажорнi тексти во славу комунiстичної партiї й нiбито райського життя колгоспникiв: «Писати отаке в часи, коли моя мати – в ланцi на буряках iз вечора до ранку... Коли не було чого їсти... Коли давали десятки грамiв на трудо- день!..».
На жаль, до всенародних страждань i тотальної безправностi в Григоровому життi додалася ще й особиста невлаштованiсть: арешт батька, що пропав безвiсти у «Сибiрi неiсходимiй» [3; 284], мамине легковажне життя, неувага до маленького сина. Тож рiдний дядько зовсiм не безпричинно забрав племiнника до себе на Донбас, де хлопчина й пiшов до школи. Филимон i його дружина Наталя щиро прагнули замiнити Григоровi рiдних батькiв. Обоє працювали у школi: дядько – бухгалтером, тiтка – вчителькою української мови й лiтератури. Та в україномовному першому класi навчалося всього сiм учнiв, тож через два тижнi цей клас лiквiдували. Так Григiр опинився в росiйськомовному першому класi. Це явище надалi мало свою перспективу: свою лiтературну творчiсть Григiр почав росiйською мовою. Згодом пiд впливом рiдного брата, теж письменника – Григорiя Тютюнника, збагнув, що про рiдний народ можна творити лише його генетично зумовленою мовою. В одному з листiв вiн про це висловився так: «Я, здається, остаточно вирiшив; звернусь, мабуть, до рiдної мови, бо не можна про Батькiвщину говорити не батькiвською мовою». Глибинний патрiотизм письменника й тепер, коли багато наших спiввiтчизникiв стали заробiтчанами по всiй Європi, Азiї й Америцi, вражає високою логiкою, духовним прозрiнням: «Я з своєї землi нiколи не змiг би повiятись десь по свiтах, навiть коли б тут менi нестерпно пекло. Нi, нi, знаю, що поза оцим моїм шматком планети мене немає».
Як тiльки почалася вiйна й дядько пiшов на фронт, залишивши дружину з двома рiдними дiтьми i небожем без жодної опiки, сусiди порадили хлопчиковi повернутися в село до матерi на Полтавщину, де все-таки були сякi-такi харчi, бо в Донбасi вже починався голод. Два тижнi хлопчик мандрував воєнними дорогами, перейшов фронт, на своєму страшному шляху додому зустрiчався i з лихом, i з людським благородством, адже доводилося й жебракувати, що для хлопчини було мукою, й ночувати в стiжках сiна посеред поля, й бачити весь жах евакуацiї, розстрiлiв, пожеж. Зi спогадiв письменника постають трагiчнi епiзоди: «Тьотю, можна у вас водички напитись?» А вона тягне воду з колодязя, дивиться сумними очима... i каже: «“Та тобi, мабуть, не водички хочеться, синку, а їсти. Зайди, у нас нiчого такого нема, а картопля є”. Потiм, у дорогу, вона ще й вузлика зав’язала з картопелькою». Закономiрно, що коли Григора Тютюнника вiдзначили Державною премiєю iменi Лесi Українки, якою пошановують митцiв за найкращi твори для дiтей i почали вимагати, щоб автор «Климка» по радiо подякував комунiстичнiй партiї за своє щасливе дитинство, Григiр обурився: «З мене чомусь хочуть зробити дитячого письменника. Але ж я не дитячий письменник, не дитячий!». Твори, де фiгурують юнi герої, у Гр.Тютюнника справдi про дiтей, але – не для дiтей. Вони адресованi дорослим, щоб через дитяче свiтосприйняття показати їм, якої опiки потребує юна беззахисна душа в екстремальних ситуацiях. Узагалi письменник з особливою теплотою змальовував бабусь, дiдусiв i дiтей: «Я люблю стареньких i малих – i тих, i тих за мудрiсть i доброту». Коли ж iшлося про дитину у воєннi чи в пiслявоєннi часи («Климко», «Вогник далеко в степу»), то митець писав твори кров’ю свого серця. Чи не тому П.Засенко наголошує: «Дитячi образи Григора Тютюнника – милi, безпосереднi, беззахиснi, зворушують, викликають спiвчуття: Климко, Павлентiй, Васько... Про себе Григiр згадував: “А я кажу – хай нiколи не вертається нi дитинство моє, нi юнiсть. Нiколи. Там було менi нестерпно”».
Повiсть
