Радість миті передається звуковими, музичними образами: вони ніжні, притишені. Це наскрізний звуковий супровід, віддзеркалення Стану душі присутніх, відчуття повної гармонії: вгорі - «золотий
-15- гомін», внизу - «Дніпро торкає струпи». Мелодія плескоту води асоціюється з чарівним звучанням кобзи, бандури чи іншого народного музичного інструмента.
Наступна строфа розкриває історичну значимість події, що відзначається на майдані: поява предків підкреслює, що здійснилась одвічна мрія народу, всіх поколінь від сивої давнини, часів поганства:
Предки.
Предки встали з могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять –
І того золотий гомін.
Предки прийшли привітати і порадіти разом із сучасниками: адже за язичницькими віруваннями померлі у моменти щастя приходять у гості до нащадків. На знак подяки вони приносять жертви своєму богові - сонцю.
Далі - органічний перехід до історичного минулого наступного етапу - доби християнства: сфера просторова розширюється, сягає космічних масштабів:
Уночі,
Як Чумацький Шлях сріблисту куряву простеле,
Розчини вікно, послухай:
Слухай:
Десь у небі плинуть ріки,
Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..
Наростає музичне звучання, що передає масштабність події: від золотого гомону над Києвом і ніжної мелодії струн Дніпра до потужних рік дзвону християнських святинь у безмежжі Космосу.
Просторово, зримо постає високість Чумацького Шляху, який у народних легендах, віруваннях є символом долі українського народу, його історії. І знову поет переноситься на Софіївський майдан:
Човни золотії
Із сивої-сивої Давнини причалюють... ,
Це ще прибувають гості. Хто вони? Логічно, за народними повір'ями, душі померлих переселяються на небо, стають зірками. Тож, очевидно, ці душі християн із далекого Чумацького Шляху прибувають на золотих човнах під потужний акомпанемент дзвонів історичних храмів.
Паралельно в уяві знову постає символічний образ Дніпра (хоч тут поет і опускає пряму констатацію назви ріки) як долі народу. Це підтверджується і посилюється наступною строфою, де Андрій Первозваний благословляє і гори, і Дніпро - «ріку мутную»:
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті –
Торкнула струни...
Для П. Тичини Дніпро був дійсно священним символом України, народу. Свідченням цього є те, що поет часто звертається до і у щоденникових записах, ділиться найбільш потаємним. Серед багатьох нотаток цього плану доцільно процитувати запис 20.08.1920 «Побачив струмок, що в Дніпро з гори біжить, і пішов шукати джерела. Кришталево-чисто видзвонює собі поміж камінням, нестотно, як той Фет або Тичина в «Сонячних кларнетах». Наївно-безвинно. А внизу Дніпро шумить, несе на собі і чисте, й брудне, всі щі й болі. Подібною символікою дихають і інші звернення поета до Славутича.
Далі в поемі П. Тичина знову підносить значимість, святість події до космічних масштабів: спочатку - це прихід на урочисте зібрання Андрія Первозваного, а потім - і поява в небі самого Бога, який благословляє народ України у прагненні побудови незалежної держави. Звернення до цих образів для поета було цілком природним: він закінчив духовну семінарію, досконало знав Святе письмо, зрештою, це було традиційним для поетів-символістів.
Проте в добу тоталітаризму, войовничого атеїзму звертання до образів святих, християнської символіки в цілому вважалося крамолою, викорінювалося як у житті, так і в мистецтві. Головні «вдосконалення», внесені у процесі переробки «Золотого гомону», як збірки «Сонячні кларнети» в цілому, призвели до того, що з творів зникли образи святих, майже вся церковна лексика. Внаслідок цього символіка, пафос поеми, насамперед першої її частини, було спотворено.
Враховуючи те, що й нині вчителі, студенти, учні при вивченні поеми змушені звертатись хто до оригінального, а хто і до відредагованого її варіанту, залежно від наявності хрестоматій у бібліотеках, дозволимо собі зіставити ці варіанти, чіткіше виставити акценти.
