В 60-х рр. Куліш стоїть у передній лаві українського літературного та громадського життя. В 60-му році він, по невдатній спробі добитися дозволу на журнал, випустив альманах «Хата». В 1861 р. бере жваву участь в журналі «Основа», який провадить його шуряк Білозерський. В імені української громади він виряджає на Україну тіло Шевченка. Коло цього часу в нього зародилася думка відновити свою поетичну роботу.
З оповідання Кулішевого знаємо, що то сталося влітку 1861 р. під час перебування автора за кордоном. Розпрощавшися з Костомаро¬вим у Ніцці, де вони пробували на морських купаннях, Куліш подався на італійські озера, що принесло йому перші віршовані рядки; деякі поезії складено під враженням дальшого маршруту Дунаєм через Добруджу; поема «Великі проводи» з'явилась уже в гоголівській Василівні. Так за короткий час уродилися «Досвітки».
Збірка майже вся проказана видимим стремлінням ударити в Шевченкові струни, заступити його українській громаді:
Ой мовчав я, браття. Словом не озвався,
Поки батько український Піснею впивався.
Чи довіку ж, браття, Будемо мовчати, -
Благословіть мені кобзу Німую узяти!
Підтягну я струни
На голос високий, -
Не сумуй, Тарасе-батьку,
В могилі глибокій.
Аналогічні думки про свою роботу як продовження Шевченкової знаходимо у вірші «До брата Тараса на той світ».
Склад «Досвіток» дуже подібний до «Чигиринського кобзаря» Шевченкового. У збірці ми стрічаємо балади, щоправда перекладені з Міцкевича («Русалка»), але засновані на народнопоетичних переказах, думи, виповнені здебільшого історичним змістом, та романси-пісні з народнопоетичною закраскою. Особливо в думах близько підходить Куліш до раннього Шевченка. «Солониця» й «Кумейки» своїм освітленням козацьких війн наближаються до «Тарасової ночі». Він славить «сірому убогу», що вставала на шляхту, славить наливайківців та павлючан, нарікає на лейстрових (реєстрових) козаків:
Бо ті лейстровії
Виросли в неволі,
Ой не вдержать проти вітру
Корогви на полі!
Куліш солідаризується з героями Кумейок,
Солониці та Жовтих Вод:
Нехай знають по всім світі,
Як ми погибали.
Це «ми» цікаво порівняти з пізнішим «ми» у поемі «Грицько Ско¬ворода»: «Цей рос був ми: не хмельничани, А ті, що Хмеля прокля¬ли». Закінчує Куліш свої «Кумейки» знаменитим:
Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро в море ллється,
Поти серце українське
З панським не зживеться.
Трохи осторонь від інших поезій стоїть поема «Великі проводи». Написана останньою, вона трохи різниться з настроями цілого збірника. Перші свої думи Куліш пише цілком у дусі й манері Шевченка. Тут він немов визволяється від Шевченкової образової спадщини і пробує занотувати в постаті Голки своє ставлення до козацтва, що вже виявилось було в «Чорній раді». Голка репрезентує собою ро¬зумне, статечне, не чуже культурі - нехай і нечисленне - козацтво. Поема, проте, не вдалася Кулішеві. Етапи життя Голчиного представлені в тонах хроніки, без тої драматизації, якої вимагала романтична поема; ліричний супровід відзначається розтягненістю; міркування майже зовсім глушать емоцію. Контури Голчиного життя ледве вирізняються з потопу авторських медитацій. І так само, як і в «Україні», занадто багато в поемі безкрилого репродукування зворотів та образів народної пісні. Зіставимо смерть Голки з смертю Нечая у відомій пісні про нього.
