- Так, був, - відверто сказав я.
- Що вам було потрібно від нього? Чим ви займалися там?
Я розгубився:
- Я просто заходив довідатись про його стан. Адже я тут на роботі? Гадаю, нагляд за хворими входить у мої обов'язки?
Раков мовчав і пильно вдивлявся у моє обличчя, я це відчував, тому що знову розглядав його попільницю, у якій лежала купка понівечених недопалків.
- Так, це ваші обов'язки, але все ж скоріше, можливо, майбутні обов'язки, - раптом почав він трохи спокійніше, - між хворим і лікарем повинна бути необхідна дистанція. Надмірне зближення не на користь у нашій роботі. До того ж я вас застеріг бути обережним, у нас психічно хворі люди, від них усього можна чекати. А відповідаю за вас поки що я.
- Мені здалося, що композитор... - почав було я, але Раков ураз перебив мене:
Ви ще дуже молодий, а тому вам багато чого буде здаватись. Це нічого. У вашому віці це навіть закономірно. Тому на перший раз суворого покарання не буде. А Лейбович тут не композитор, а психічно хворий пацієнт, якому необхідне постійне лікування, допомога досвідчених, запам'ятайте це, досвідчених у цій справі фахівців. Врахуйте. Я більше не затримую вас.
Після розмови з Раковим у мене з'явилася ще більша підозра щодо неабиякого відношення головного лікаря до пацієнта з флігеля. І те, що Раков не завів мене сам до Лейбовича, для мене тепер було не випадковістю.
Одного дня, коли ми, як звичайно, сиділи з Арсенієм на лавці, спочатку десь на лісовій дорозі застрекотала сорока, а потім із дзвіниці злетіло вороння. Біля воріт почулися звуки автомобіля. Я став на лаву і витяг шию. За воротами стояв розкішний білий «Мерседес». Спершу я навіть не повірив власним очам: у такій глухомані, далеко від європейських шляхів - і «Мерседес». Абсурд. Але пізніше я переконався, що автомобіль був цілком реальний. Спочатку відчинились і зачинились дверці автомобіля, а потім на подвір'я зайшла жінка. На ній був такий же винятково білий костюм і білий капелюшок, у руках вона тримала теж білу сумочку. Складалося враження, що на нашому подвір'ї збиралися знімати кіно. Жінка упевненою ходою пройшла повз нас, привіталася з Арсенієм і попрямувала до центральних дверей. Я встиг помітити, що жінці було років сорок, не більше. Ще я відзначив, що зовнішність її для цих місць була не меншою розкішшю, ніж її білосніжне авто. Згораючи від цікавості, я нетерпляче втупився в Арсенія. Старий багатозначно закопилив небрите підборіддя і сказав:
- Особистою персоною, то вона і є.
- Та хто вона? - не терпілось мені.
- Дружина їхня. Спершу того, - Арсеній ткнув пальцем на кабінет головного лікаря, - а потім того, - він перевів палець у бік флігеля.
- Так, так... - пробурмотів я, - он воно як...
- Так, так... он воно як, - так само згодився Арсеній.
Ми замовкли.
Через якийсь час жінка у білому вийшла з кабінету і такою ж упевненою ходою подалася до флігеля. О, як же мені хотілося зазирнути у віконце за ґратами і хоч одним оком побачити їх удвох. Але скільки я не вдивлявся, нічого розгледіти не вдалось.
Жінка пробула у флігелі майже годину. Повертаючись повз нас, вона кивнула Арсенію на прощання і пішла до виходу. Знову загуркотів автомобіль і знову з дзвіниці знялося кілька круків. Я вкотре був приголомшений незвичайністю побаченого. Здавалося, наш притулок із дня на день обростав таємницями.
Наступного дня, з самого ранку, небо над лісом затяглося хмарами, і дрібний осінній дощ обіцяв мочити нас принаймні не один день. О десятій ми з медсестрою пройшли палатами і коли завітали до палати, у якій були Метницький та Лангер, несподівано побачили там головного лікаря. Він сидів біля ліжка Лангера і про щось говорив із хворим. У палаті вони були тільки удвох. Коли ми з'явилися у дверях, мені здалося, що Раков припинив розмову і чомусь схвилювався. Все ж він звернувся до мене привітно і запропонував решту палат обійти разом. Зізнатися, таке його рішення для мене було несподіваним.
Закінчуючи обхід, Федір Михайлович сказав сестрі, що повинен у другій половині дня поїхати до міста. Тієї ж миті я вирішив, що буде нагода зайти до флігеля. Чесно кажучи, мені не хотілося, щоб про мої візити до Лей- бовича знав Раков. Не те, що я боявся його, але просто останній розвиток подій, точніше те, що я дізнався про жінку у білому, змушувало мене чинити саме так.
Раков від'їхав лише о шостій вечора.
Почекавши ще трохи, я попрямував до флігеля.
Лейбович сидів біля вікна, зарябленого краплями, і стежив за дощем. Таким чином він не міг не помітити мене, коли я йшов до його дверей. Проте, коли я зайшов до кімнати, він ніяк не зреагував. Після мого привітання він нічого не відповів. Лише згодом, коли я вже збирався залишити кімнату, промовив:
- Якщо ви теж не вірите у те, що я розповів... - у кімнаті знову запала тиша - ...якщо ви хочете... Я пропоную вам прогулятися зі мною до цвинтаря.
Що й казати, мені давно кортіло побачити те загадкове місце у лісі, про яке я був наслуханий не тільки від композитора, і сам збирався найближчим часом просити Арсенія, щоб він показав мені його. Але сьогодні запрошення Лейбовича було вкрай несподіваним.
- Вам страшно? - запитав композитор.
