Ці безсмертні слова великого генія українського народу Т.Г.Шевченка, безперечно, знають всі. Крізь глибину віків вони дійшли до нас і звучать як попередження прийдешнім поколінням. Наша Україна стала незалежною, нація відроджується. Але багато є ще таких, що забувають про своє походження, не шанують пам'яті своїх предків. Молодь захоплюється культурою Заходу, забуваючи про своє рідне, національне. Хмарочоси та високий рівень життя заокеанських країн манять до себе все більше і більше людей. Але чи варто відрікатися свого коріння, свого рідного?
Відповідь на це запитання дає нам Великий Кобзар. Справжнім прикладом патріота і сина свого краю став для нас Шевченко. Більшу частину свого життя він провів далеко від України, але палка любов до народу не давала забувати йому рідний край. Навчаючись в Академії мистецтв, Шевченко багато читає, цікавиться російською літературою, вивчає мови інших народів. Але часто у снах переноситься у рідну Кирилівку, зі сльозами на очах перечитує вісточку від рідного брата, написану рідною мовою, мріє після навчання повернутися на Україну. Доля народу стає основною лінією життя поета. Де б не був, він ніколи не забував, хто він є. Уже своїм "Кобзарем" молодий Шевченко кликав замислитися: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"
Тема любові до Батьківщини, патріотизму яскраво виражена у творах періоду заслання. Як тільки царизм не старався знищити у ньому це священне почуття, але мужній поет не піддався —-у чужині він ніс українське слово. Шевченко довів, що його рідна мова здатна блискуче передавати розмаїття почуттів і думок, що українці мають пишне, багате слово, яким можна писати твір будь-якого стилю.
А чи можна забувати історію народу? Ні. Про це і говорить поет у посланні "І мертвим, і живим..." Поема сповнена любові до України, гордості за її минуле. Без історії нема майбутнього. Тому Кобзар виступає проти байдужого ставлення до історії рідного краю, висміює тих, хт< захошнка працями німецьких істориків про походження слов'ян: ...
Колись будем
і по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже.
Автор закликає пам'ятати подвиги славних козаків, могили яких — це і свідки колишньої слави, і, водночас, нагадування сучасника, що дух народу невмирущий. Лиш тоді кожен зрозуміє:
Чиї сини?
Яких братів?
Ким? За що закуті?
Заслання... Важка солдатська муштра, постійні приниження. Але Шевченко сильний. І силу цю примножує любов до народу, рідного краю. Вітер зі степів приносить рідні пахощі шовковистої трави з України. Часто з уст поета зринає рідна українська пісня. "Пісня — душа моя, — полюбляв говорити він, — вона і серце звеселяє, і жалю завдає, і до помсти кличе". У пісні переносився Кобзар на береги рідного Дніпра, на волю.
Невід'ємною рисою патріотизму Шевченка є глибока повага до інших народів. Уже в перші місяці заслання поет виявив гуманне ставлення до казахів, зацікавився їх життям, працею, побутом. У 1848 році він пише вірш "У Бога за дверима лежала сокира", в якому із симпатією ставиться до пригнобленого народу, вживає слово "кайзак", а не киргиз. Ця назва наближається до вимови її казахським народом. Великий геній, цікавлячись культурою різних народів, з болем дивиться на розвиток української. Він не може спокійно спостерігати за тими, які відрікаються від спадщини свого народу. У посланні "І мертвим, і живим..." Кобзар критикує тих панів, що шукають передової культури на чужині. Шукати її треба на рідній батьківщині, яку кожна людина повинна любити всім серцем: В своїй хаті своя правда, І сила, і, воля. Тому поет застерігає:
Бо хто матір забуває,
Того бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
У той же час Шевченко з повагою ставиться до культур інших народів, відстоює думку про збагачення однієї культури іншою. Як заповіт Кобзаря сучасникам і наступним поколінням звучать слова:
Не дуріте самі себе!
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь.
Які думки! Так може сказати людина, що всім серцем любить рідну батьківщину і бажає добра всім народам. Тому ці слова є актуальними для нашого теперішнього суспільства. Нині наш народ здобув незалежність, має право на розвиток своєї мови, культури, освіти. Але як нам ще важко! Та я вірю, що Україна буде такою, якою її хотів бачити Великий Кобзар. Адже
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
