Якби сто рокiв тому хтось пiдняв питання про атеїзм Шевченка, то на нього покивали б головою. Мовляв, кому що, а курцi просо: сам ледащо, та ще й шукає собi союзникiв... Сучасникам поета ще менше спадало на думку таке питання, настiльки далекi самi вони були вiд атеїзму. Особливо, коли йдеться про освiчену верству, яка розумiла, що Шевченко був серцем Кирило-Методiївського братства, котре не приймало соцiяльно-революцiйних вiянь часу i щиро вiрило, що по-справжньому реформувати суспiльство можна тiльки на засадах християнської релiгiї.
Що ж стосується простих читачiв, то вони в той час, може, й не припускали, що справдi є такi люди, якi в Бога не вiрують, хiба що якiсь недолюдки або вже зовсiм пропащi. Глибока релiгiйнiсть входила вже в саме поняття народнiй поет, бо яким же українським поетом мiг бути поет без Бога? Народнiй поет Шевченко, народнiй фiлософ Сковорода – це постатi передусiм духовного профiлю в тому розумiннi, що план побутовий чи соцiяльно-полiтичний у них не на першому мiсцi. Основною точкою вiдлiку всього у них є Бог, i єдина на землi служба – Йому. Сковорода писав не просто пiснi, а «Сад божественних пiсень». Шевченко у своїх поемах не зводив полiтичних рахункiв, а ставив царiв наче на сповiдь перед лицем Бога й розвiнчував iмперську комедiю iдолiв та «дядькiв отечества чужого».
Про Бога мають свої рiзнi поняття поети, фiлософи, артисти. Особливо рiзниться їхнє ставлення до офiцiйної Церкви.
Так, сумирний нiмецький пастор Гердер, вiдомий мислитель, сучасник ете, у своїй критицi католицької церкви та її тлумачень Бiблiї iшов далi найрiшучiших антиклерикалiв. Зате своєю вiрою, як протестант, вiн перевищував ортодоксiв. Назагал, питання релiгiї у творах фiлософiв, моралiстiв i богословiв – це така рiзноманiтнiсть iдей та уявлень, що складається враження, мовби всi говорять рiзними мовами зовсiм рiзне, але про щось глибоко хвилююче й особисте. Бо в кожного свiй образ Бога й свої уявлення про iдеї Святого Письма.
Большевицький стандарт iз примусовим матерiялiзмом i войовничим атеїзмом усiх зрiвняв. У марксистсько-ленiнських «дослiдженнях» та брошурах усi великi вченi й фiлософи показанi як iдеологiчнi спiвучасники – стихiйнi матерiялiсти, дiялектики, «борцi проти iдеалiзму та релiгiї». Якби якийсь професор у своїх лекцiях сказав уголос, що Дарвiн або Павлов були вiруючими, йому би цього не забули: ставили б питання про одверту чи приховану пропаганду релiгiйних поглядiв. Бо справдi, навiщо їм здався такий учений або фiлософ, якщо вiн не працює на їхню iдеологiю?
За такого пiдходу iстина не була метою дослiдження. Автори кон’юнктурно вихоплювали з тексту такi висловлювання, якi можна повернути на свiй бiк.
Окрiм того, вони судили по собi. Чим менше розвинена людина, тим легше вона судить про iнших по собi. Як тут не згадати одного доброго чоловiка (вченого), якому сказали: «Чому релiгiйнiсть ви пов’язуєте iз малоосвiченiстю? Ось американський президент, якого не вiзьмiть...» Вiдповiдь: «Е, вiн же тiльки перед виборцями вдає релiгiйного...»
Одне слово, совєтська людина всiх пiдозрює у брехнi й нещиростi. Вона почуває себе, як у джунглях, де всi усiх обманюють i кривлять душею. Тому й поняття її зовсiм заплутанi та спрощенi.
Обман став нормою мислення совєтської людини, i ця людина писала для нас пiдручники й книжки.
Як же читали Шевченка колись нашi соцiялiсти-атеїсти?
Ось що писав коректний Михайло Драгоманов. Йому, звiсно, не iмпонувала Шевченкова iронiя проти безбожникiв. Цитуючи вiдповiднi рядки:
А то залiзете на небо: «І ми не ми, i я не я,
І все те бачив, i все знаю,
Нема нi пекла, анi Раю,
Немає й Бога, тiлько я!
Драгоманов називав «Посланiє» «далеко не так мудрим, як звичайно думають». Про Шевченка до заслання вiн каже, що поет був «щирим християнином i навiть православним, i коли сердився на попiв, то, власне, за те, що вони ставили “храми, каплицi i iкони” не за те, за що треба». Далi Драгоманов заперечує, що Шевченка слiд називати соцiялiстом i революцiонером, та критикує напiвосвiчених клерикалiв, схильних називати безбожництвом будь-яке вiдхилення вiд догми. Освiчений соцiялiст Драгоманов знає, що в кожного своя дорога до Бога. Малi люди все тихо переживають, а великi пишуть, шукають, говорять на хвилi екстази, стверджують i заперечують, часто заперечують самi собi. Драгоманов у своїй працi «Шевченко, українофiли й соцiалiзм» не фальшивить.
Інший соцiялiст, Анатолiй Луначарський, у своїй знаменитiй лекцiї «Великий народнiй поет» (1911 року), всiляко наближує Шевченка до своїх позицiй:
«Гнiвна любов – головна струна лiрики й епосу нашого поета. Але це бо i є основне почуття, яким забарвлюється свiтогляд усякого щирого соцiялiста».
Проте коли Луначарський пiдходить до питань вiри Шевченкової, тут вiн не може його наближувати: освiченiсть не дозволяє спрощень... Вiн говорить чесно: «Шевченко по-своєму був релiгiйний. Вiн любив Бiблiю i Євангелiю. Там вiн часто брав свої мотиви, наслiдував псалми i пророкiв. Цi наслiдування, як i псалми, що малюють життя i почуття перших християн, показують конгенiяльнiсть Шевченка з демократичними поетами нещасного єврейського народу, який створив тi книги, на якi, хоч як це не
