Є в українській літературі XX століття імена, без яких її важко уявити. До них належить Олесь Гончар — митець високої совісті і громадянського пафосу, чесний, безкомпромісний, мужній. Він був правофланговим нашої літератури у здійсненні її гуманістичної місії, розкритті краси життя, утвердженні життєлюбства і духовності. "Література на те й література, щоб леліяти в людині найкраще, пробудити в ній не руїнницькі інстинкти, а будівничі, творчі сили, біти світочем, опорою духу,"— відзначав він.
Духовно багата людина — це вільна людина, яка шукає своє місце в житті, хоче залишити після себе якийсь добрий слід на землі. Це людина, здатна творити красу. Царизм забрав у запорожців усі людські права і свободи, та не міг забрати здатності до творчості. Вони побудували собор і стали вічними. Микола Баглай у зв'язку з цим говорить скептику Ромці: "Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення".
Духовно багаті люди не будуть руйнувати історичну пам'ять свого народу, забувати його волелюбний козацький дух. Вчитель Хома Романович був засланий в Магадан за те, що виступив на захист собору, та інакше він не міг, бо собор для нього — це символ нашого національного буття, дух наших предків, невмируща пам'ять про славне козацтво, про минуле нашого народу.
Такими ж чистими, внутрішньо красивими, як вчитель, є Микола Баглай і Єлька, Іван і Вірунька Баглаї, Ізот Лобода і Олекса-механік.
Микола Баглай постає перед нами як "чистий думками і непорочний діями юнак". Він захоплюється всім прекрасним, що є в навколишньому світі але найбільша і найсвітліша його любов — собор. Собор — це краса, гармонія, пластика, це те, що звеличує людину, робить її перед лицем всесвіту справді вінцем природи. Студент закоханий у своє заводське селище, його працьовитих, щедрих душею людей. Він напружено шукає відповіді на вічні питання смислу життя, разом з Олексою-механіком конструює очищувальні системи для заводів, бо не хоче, щоб зачіплянці дихали отруєним, насиченим шкідливими речовинами повітрям. Хлопця хвилює майбутнє Зачіплянки, бо хіба можна бути спокійним, коли нищаться кращі куточки природи, такі, як Скарбне, руйнуються віковічні скарби духовності. Микола Баглай -— поет, і хоч він ще нічого не створив, вчитель Хома Романович "вірить у нього і його ненаписані поеми", в те, що Микола ще прославить Зачіплянку.
Така ж прекрасна, душевно чиста, поетична Єлька. Єлька і Микола духовно споріднені з тими, хто не збудував, а виспівав у козацьких степах прекрасний собор, хто чесно і сумлінно творить сьогодні матеріальні і духовні цінності. Письменник поетизує їхнє кохання, ніжне і вірне, самовіддане і щире, на яке здатні тільки люди високої душі.
Тільки чомусь так влаштований світ, що "всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач ". Олеся Гончара тривожить бездуховність частини нашого суспільства, аморальність тих, які не просто живуть, а керують суспільством, які отруєні "наркотиками владолюбства". Великий гуманіст переконливо стверджує, що порожня душа,позбавлена любові, краси, віри, пам'яті роду і народу, страшна і небезпечна. Такі типи в ім'я кар'єри здатні переступити найвищі моральні закони, відректися від найрідніших людей. Яскравим прикладом цього явища є в романі образ Володьки Лободи, місцевого діяча, "що на культурі сидить". Молодий Лобода, на відміну від свого батька, трударя-металурга, — типовий руйнівник, цинік, браконьєр. Що скаже начальство — ось головне, що його непокоїть, ось на що він орієнтується. В очах начальства він справжній керівник, а в очах зачіплянців — "юшкоїд і батько-продавець". Рідного батька Лобода віддає в будинок для ветеранів праці, ладен знищити людину і світ задля просування по службі.
У Володьки Лободи нічого немає позаду себе. Ні жінки, ні дітей, ні справжніх почуттів, ні любові, ні пам'яті. А попереду одна перспектива - "працювати в тому високому головному будинку, де кроки твої гаснуть у килимах". Заради досягнення мети Володька і такі, як він, нічого не пошкодують: ні історичних пам'яток нашого народу, ні людей, що будуть стояти на їхньому шляху. Це підступний, страшний і мстивий тип, що відшукує грішки в інших. Всі блага життя він старається урвати для себе, сіючи зерна зла і браконьєрства. Чесного трудівника Ягора Катратого залякує махновським минулим, хоче добитись руки і серця Єльки, користуючись її безпаспортним становищем. Володька запопадливо знищує все, що є духовним надбанням народу, його культурною спадщиною.
Лобода і лободівщина – поняття загальні. Це велике суспільне лихо, що проростає там, де в людських душах пустирі.
Бездуховність, споживацтво призводять до злочинів. Згадаймо Таратуту, Обруча, Еру та Жанну, для яких не існує нічого святого. Це вони влаштували у соборі п'яну оргію і мало не вбили Миколу, який викинув їх з храму, щоб не оскверняли святиню.
Слова вчителя Хоми Романовича "Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.." відносяться і до нас, молодого покоління кінця XX століття. На нашу долю випала велика відповідальність — дальше розбудовувати і зміцнювати нашу державу. Це може зробити людина вільна, духовно багата, яка вміє за будь-яких обставин зберігати собор душі своєї.
