Одразу пiсля «Блакитної троянди», у якiй драматургiчне новаторство Лесi Українки тiльки-но зароджувалось i на якiй печать тогочасної драматургiчної традицiї (передусiм у формах побудови) була ще виразно вiдчутною, письменниця фактично вiдмовляється вiд уживання власних назв. У «Прощаннi» їх немає зовсiм, якщо не брати до уваги «топонiма» N. та «антропонiма» куколка з льону. Леся Українка продовжує вiддавати перевагу апелятивним, а не онiмним номiнацiям i в наступних драматичних творах.
