Олександр Довженко вийшов з народу, почерпнувши з його джерел мудрість і натхнення, прекрасне й ліричне. Через не, можливо, і був він близький до тих "дідів", яких гак любив народний письменник. Так, народу він віддав своє серце, свій талант, своє життя.
Кіноповість "Зачарована Десна" була почата ще в 1942 ропі, однак закінчив її митець тільки в 1955 році. Спочатку це були нотатки про дитячі роки, про криницю, з якої він малим пив воду, про біту хатину, про рідних йому людей. Хоч сам автор назвав свою повість скромно "коротким нарисом автобіографічного кіно", її значення ширше визначених ним рамок.
Стати справжнім митцем - значить умерти. Цей трагічний парадокс пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч він був іще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження.
Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, тоталітарний режим так заховував від світу трагедію митця, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі та Америці. Західні кінознавці звернули увагу на різкий спад творчого генія Довженка після "Землі", але ніхто не сказав про його причини.
Олександр Довженко — людина великого таланту — яскравого, самобутнього. Режисер, прозаїк і драматург, публіцист і громадський діяч, він відкрив нову сторінку у світовому мистецтві, показав духовну велич простої людини-хлібороба, робітника, воїна-визволителя. Творчість Довженка — це уславлення і возвеличення трудівника, основа цієї творчості — любов до України, любов до людей, до природи. Довженко був справжнім митцем краси, послідовним борцем за Неї в житті і в мистецтві. На повну силу ця чутливість до прекрасного проявилась в автобіографічній повісті автора "Зачарована Десна".
