Жорстокість нищить святість душі, гуманістичні християнські ідеали. Тут поет використовує контрастне зіставлення: Великдень, свято воскресіння Христа, день всепрощення - і страта ліричного героя. Різким дисонансом до жахливої дійсності сприймається фрагмент, що стисло передає урочистість дня Воскресіння: «Зеленіло й добрішало небо. А над містом величезний рояль грав...» (несподівана асоціація звучання церковних дзвонів). Це, здається, чи не один із останніх яскравий зразок кларнетичного символізму поета. Адже все цілком закономірно: розпалась гармонія сонячних
кларнетів Всесвіту і буття суспільства, вмирає вона і в поетичному світобаченні П. Тичини. Наслідком цього акту є й те, що на зміну вишуканості поетичних образів і ритмомелодики першої збірки - у наступній «Замість сонетів і октав» - строфи і антистрофи - це вірші в прозі з рваними рядками, відсутністю ритміки, римування. Поетика повністю гармонує з реаліями життя, коли панує «порожнеча душі», коли «люде один одному в очі не дивляться», коли «стріляють серце, стріляють душу - нічого їм не жаль».
Ця збірка стала останньою у творчості Тичини, де піднімалась тема братовбивства і нищення ідеї державності України. У подальшій творчості поет, різко змінивши погляди, став співцем більшовицького режиму, досить швидко відійшов від символізму, визнаним бардом якого був на ранньому етапі творчості.
Т. Осьмачка ж, який прийшов у літературу після поразки національно-визвольних змагань, лишився відданим ідеї незалежності України і весь свій талант спрямував на розкриття національної трагедії, на злочинність кровопролиття і жертовності народу в боротьбі. Практично підхопивши естафету від П. Тичини, він художньо осмислює проблему як факт, що звершився. З усією потужністю власної емоційно-експресивної натури він синтезує у кожному вірші цілі комплекси символів, метафор, образів міфологічного і біблійного походження від безмежних просторів дійства до космічної масштабності.
М. Жулинський відзначав, що в першій збірці «Круча» «Осьмачка здобувається окремими віршами <...> на розкуте, підсилене символістською поетикою самовираження. Він - у стихії величних, планетарних зрушень, в які втягнуто сонце, море, віки, народи...». За твердженням М. Неврлого, «Інтелектуальна й одночасно емоційно-сугестивна лірика Т. Осьмачки наповнена символічними гіперболізованими образами <…>, відразу висунула його до ряду найталановитіших поетів 20-х років». Для митця трагедія революційних змагань за незалежність України, кровопролитна громадянська війна, що поруйнувала рідне село, яке для нього було символом збереження генокоду нації, її духовності, - постала як фантасмагоричний смерч.
У кожному вірші поет композиційно наскрізно розкриває провідну ідею через головний масштабний символ, а для підсилення трагічності звучання залучає майже весь арсенал своїх улюблених символічних образів, метафор.
Так, збірку «Круча» відкриває вірш «Хто», присвячений пам’яті братa Самійла, за свідченням Т. Осьмачки, розстріляного більшовиками (з часом, залежно від обставин, поет висуватиме й інші версії загибелі брата). Трагедія родинна органічно переростає у символ трагедії України. Наскрізно домінує традиційний біблійний образ-символ розп’яття на хресті, який у поезії виростає до планетарних масштабів на фоні жахливих метафоричних і символічних образів-узагальнень трагедії народу, звірств і жорстокості:
Од п’ят гори до зір небесних - криваві тумани.
На горі в туманах - хрест.
Простяг рамена од краю світа до краю, од сходу на захід.
У світ упала тінь хреста з півночі на південь.
На хресті - людина.
На степи, на води
звисає глава.
Символ мученицької смерті на хресті - це продовження традиції українських поетів-символістів. Крім Тичини, він широко використовувався у творах О.Олеся, який присвятив темі національно-визвольних змагань цикл «Щоденник. Р. 1917». У цьому циклі автор, як і П. Тичина, передбачив неминучість драми. Так, у вірші «Вона прийшла, як мрія довгожданна...» жадана воля з’явилась з «усмішкою гіркою» «І враз показує рукою / Нам на Голгофу! на хреста...» . Аз 1919 року Олесь уже на чужині прагне разом із своїми колегами-емігрантами розповісти світові, «Як розпинають нас за правду на хрестах, / Які течуть у нас криваві ріки» («Розбіглись ми по всіх світах усюди»), його жахає, що надію на незалежність, волю потопили в крові: «Вкрився Божий світ димами / І криваві ллють моря» («Де ти, свято, свято згоди?»), «Надії падають в безодні, / Конає Мрія на Хресті» («Не дурно плакав я в пустелі...»). Однак про вплив саме цитованих віршів Олеся на сучасників однозначно вести мову не доводиться: його цикл «Щоденник. Р.1917», поезії, написані в еміграції, вийшли друком за межами України і могли лишатися недосяжними.
Т. Осьмачка традиційний символ розп’яття осмислює масштабами власного світобачення: його Хрест звівся «на горі в туманах», «простяг рамена од краю до краю, / од сходу на захід», він набуває планетарних масштабів, підноситься до неймовірних розмірів. Вражаюче змальована і жертва: «На хресті людина./ На степи,/ на води/ звисає глава». Трагедія постає у всій повноті із залученням цілої системи символів, метафор гіперболічно-масштабного звучання, це - кров, яка «ріками рине» «в моря криваві - вщерть», вовки, які ватагами ходять, п’ють кров - «звір бенкетує».
Крім розп’яття, Т. Осьмачка звертається і до іншого християнського символу - Божого храму. У всі часи церква вважалась святим місцем, захищала християн. За народною міфологією, вона мала чудотворну силу, не давала змоги переступити невірним її порога. Існує легенда про Звенигору, в якій оповідається, як у часи татарської навали православні, рятуючись від невірних, заховались у церкві. І коли вороги насмілилися переступити поріг храму, він разом з людьми пішов під землю. З тих пір на великі свята з-під землі лине приглушений звук дзвонів, а пагорб, на якому стояла церква, отримав у народі назву - Звенигора.
У поезії «Труни в гаях» люди теж шукають порятунку від ворогів у храмах: «Народ , як рілля, захряс по церквах, / дощами і...». Подібний контекст трактування легенди маємо і в П. Тичини: у вірші «По хліб шла дитина...» в час кровопролиття люди шукають останнього пристанища в церквах, та безбожникам, як і невірним, не страшні ніякі табу, що виразно звучить у різких словах, вкладених в уста завойовників:
Ні бога, ні чорта - на бурю!
: гей, стійте! Знайдем і в церквах.
Громадянська війна принесла озвіріння, здичавіння; цивілізація, гуманізм, морально-етичні ідеали було відкинуто надовго.
Тема руїни України, жертовності народу у творах Т. Осьмачки розгортається з наростанням масштабів трагедії через систему символічних образів та за допомогою градації (у П. Тичини цей прийом був одним із домінуючих). Так, у вірші «Війна» через сновидіння-візію сина змальована доля матері-України, яка жала «золоту пашню у полі» на буйній, щедрій ниві, та несподівано на груди їй упав шуліка, вирвав серце тепле і кинув у криницю. Тяжко поранена, окровавлена мати
повертала груди рвані
все на північ, а не в вирій
і кричала у нестямі:
«Верніть серце моє, звірі!».
Смерть як апокаліпсис незалежності матері-У країни, загибелі її синів звучить і в поезії «Труни в гаях», ця «страшна фантасмагорія нічим не маскується». Вона постає як узагальнення, виростає до гротескного звучання. У гаях «на сіні сухім у чорнім сукні» дві труни: в одній - «радість молода - квіти степові! / У другій труні - мати всіх людей, / тих замучених, побитих дітей...» (У Тичини - «в могилах поле мріє», тут «труни в гаях» - тобто повсюдно теж масштабність загибелі захисників незалежності, а відповідно - і тривога за долю самої України).
Тема поразки, зради продовжується в поезії «Весна», де наскрізно проходить символічний образ весни волі - молодої дівчини, що полонила ліричного героя (згадаймо, у П. Тичини: чекали наречену, а з’явилась «горобина ніч»), який з хвилюванням «ходив три ночі на запашне сіно / весни виглядати...» . І зустріч відбулася: дівчина-весна спершу обнімала його, вселила надію, а потім пробила йому груди і втекла з закривавленими вилами «до чужих десь ранків із глибини ночі», зрадила його сподівання. Ліричний герой, що репрезентує ті молоді сили, які сподівались на волю, лежить,
А в пробиті груди вже дивиться ніч, забризкана кров’ю, і кричить совою із сліпого яру:
