Одним iз завдань шкiльної лiтературної освiти є формування у свiдомостi вихованцiв цiлiсного уяв-лення про культурний процес. Результативнiсть i якiсть такої пiдготовки залежать вiд матерiалiв, що їх добирає вчитель до уроку. Важливим i безцiнним джерелом на пiдготовчому етапi до заняття є листи, щоденники, записники. Мемуарнi матерiали досить повно й усебiчно висвiтлюють постать письменника, його iпостасi. Учнi мають змогу «побачити» митця як майстра художнього слова, громадського дiяча, товариша, сiм’янина. Звертатися на уроках до таких матерiалiв слiд з урахуванням доречного, доцiльного, естетичного критерiїв.
Оптимальнi форми використання мемуаристики в лiтературнiй освiтi: ознайомлення з мемуарами, пiдготовка рефератiв, повiдомлень, цитування. Проте не варто перетворювати уроки вивчення бiографiй на суцiльнi спогади. Сучасники не мають змоги оцiнювати письменника з великої перспективи. Вони переважно ведуть мову про той час у долi митця, впродовж якого знали його особисто. Тому ознайомлення з мемуарними матерiалами на уроцi передбачає копiтку й поглиблену роботу i вчителя, i вихованцiв над змiстом та iдейним навантаженням закладеної в них iнформацiї.
Водночас мемуаристика допомагає звiльнитися вiд помилок минулого. Саме такими словами сформульовано «заповiт нащадкам», умiщений мiж рядками мемуарних творiв. У межах статтi розглянемо матерiали, можливi для опрацювання на уроках лiтератури.
Зазвичай мемуари пишуть люди лiтнього вiку з метою залишити свiдчення про особисто пережиту добу в життi народу. На схилi вiку Б.Антоненко-Давидович вирiшив створити цикл спогадiв. Здавалося, митець майже здiйснив задум. Однак пiд час обшуку вже пiдготовленi до друку мемуари лiтератора працiвники спецслужб вилучили. Лише на- прикiнцi 90-х рр. ХХ ст. на сторiнках часописiв почали з’являтися окремi частини тетралогiї. Значна частина книжки спогадiв увiйшла до збiрки «На- щадки прадiдiв». У 1999–2000 рр. у журналi «Київ» опублiкували мемуарну повiсть «На шляхах i роздорiжжях». Зi сторiнок твору читачi довiдалися про перебування автора, молодого студента в пет- люрiвському вiйську на посадi iнструктора, основ- ною функцiєю якого було iнформувати вiйська про перебiг боїв з денiкiнцями на пiвдень вiд Києва.
У журнальному варiантi в часописi «Днiпро» (No 1–2 за 2000 р.) побачила свiт мемуарна повiсть «Удосвiта» з пiдзаголовком «Спогади з дитячих лiт».
У мемуаристицi Б.Антоненка-Давидовича мiститься чимало цiкавих спостережень про коман- дирiв, бiйцiв вiйська УНР. Зокрема письменник створив виразний портрет свого начальника – полкового державного iнструктора Горини, з яким був знайомий з осенi 1917 р.
Кiнець ХХ – початок ХХІ ст. – справжнiй «бум» в українськiй мемуаристицi. Початок йому поклав В.Дрозд повiстю-шоу «Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок» (1995). У журналi «Березiль» (No 9–10 за 1995 р. та No 3–4 i No 7–8 за 1998 р.) А.Дiмаров видрукував свою «повiсть про сiмдесят лiт» «Прожити й розповiсти». У двох номерах журналу «Сучаснiсть» (No 9, 10 за 1997 р.) І.Жиленко опублiкувала документальнi нотатки «Homo feriens». У 2002 р. вийшов великий том спогадiв В.П’янова «Визначнi, вiдомi й “та iншi”» з передмовою В.Гамана та кiлькома пiслямовами, а 2005 р. – «Ламанi-переламанi i... щасливi» цього ж автора.
Назва першої iз зазначених книжок В.П’янова – близький вiдгомiн минулих часiв, коли письменники були «структурованi», що, звiсно, далеко не завжди залежало вiд таланту, творчої потуги. Не важко здогадатися, що лапки бiля «iнших» з’явилися пiсля тривалих роздумiв. За словами М.Жулинського, цей твiр у перспективi розрахований на пильну увагу дослiдникiв. Недаремно Ю.Мушкетик у вступному словi пiд час презентацiї «Визначних...» у Будинку письменникiв напiвжартома зауважив, що автор мо- вить вiд усього гурту письменникiв свого поколiння. Як наголосив Д.Павличко, названа книжка спогадiв цiнна для українських громадян тим, що обстоює безперечнi здобутки лiтератури важкого й складного перiоду. Прикметно, що саме В.П’янову довелося редагувати твори М.Стельмаха в особливо небезпечний час. Саме тодi, восени 1947 р., пiсля вересневого пленуму Спiлки письменникiв України, за вказiвкою з Москви в Українi нищили всi живi й здоровi паростки мистецтва. Тому коли В.П’янов пiдготував позитивний висновок на роман «Велика рiдня» (на цей твiр уже були готовi замовнi розгромнi рецензiї), компартiйний функцiонер невдо- волено буркнув: «Ну, якщо ти береш на себе таку вiдповiдальнiсть, то працюй, редагуй!».
Молодий редактор, мабуть, i не пiдозрював, за яку небезпечну справу береться, про що у спогадах занотував: «І в процесi роботи над рукописом на мене здiйснювали тиск, натякаючи то на однi, то на iншi вади твору. Але я виходив iз свого, хай ще й не такого багатого, життєвого досвiду. Крiм того, Стельмах – фронтовик i я – фронтовик, була якась солiдарнiсть...». Звернiмо увагу, що роман «Велика рiдня» на той час уже вийшов у Москвi росiйською мовою. В Українi ж «доморощенi цербери» робили все, аби дiяв їхнiй «сиволапий iмператив»: «Не пущать!»
Про подiбне явище згадує у своїх спогадах «Прожити й розповiсти» А.Дiмаров: «Інодi декому з письменникiв, переважно увiнчаних державною премiєю (СРСР, а не України), вдавалося спершу надрукуватися в Москвi, а потiм уже iз скрипом-рипом – на Українi. Пригадую, як цензура “не пущала” якийсь роздiл iз нового роману Олеся Гончара, що виходив у “Радянському письменнику”. Тодi
