При імені Бориса Грінченка у нашій пам'яті зринає його "Словарь української мови", безцінний збірник словникового багатства нашої мови. Навіть за цей подвижницький труд Грінченко заслуговує на вічну пам'ять свого народу. Але він ще й автор віршів, оповідань, повістей, драматичних творів, літературний критик, фольклорист та етнограф, педагог і видавець. Праця до самозабуття, до повного виснаження — ось сенс життя відомого громадського і культурного діяча України.
Найбільше його талант проявився у прозі. Грінченко — письменник- реаліст, із його творів постає перед нами все життя нашого народу в останні десятиріччя минулого століття. Яскравими замальовками народних страждань зворушують наше серце оповідання "Без хліба", "Сама, зовсім сама". З жалем і співчуттям читаємо про поневіряння молоденької дівчини Марисі, яка залишилась одним-одна у чужому великому місті після смерті матері. Роботи нема, за квартиру платити нічим, нікому й слово добре сказати, розрадити, підтримати у скруті. Розпач і безнадія приводять дівчину під колеса поїзда.
В оповіданнях "Панько", "Батько та дочка" правдиво зображено життя й побут донецьких шахтарів, тяжкі умови їхньої праці. Жили шахтарі в казармі й спали всі покотом на одному полу, а сімейні —"у низеньких, поганеньких, землею вкритих хатах, що звалися землянками". Грінченко докладно змальовує ту розвалюху, яку одержав від управителя Максим, щоб жити в ній з дочкою. Та й цій хатинці шахтар був радий, бо в казармі життя було зовсім нестерпне — з брудом, смородом, пияцтвом. А робота? Глибока шахта ніби поглинала людей. Коли батько розповідав Марусі про свою роботу в шахті, дівчинка здригалась від страху, "уявляючи, як її татко лежить глибоко під землею в норі, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навіки, — лежить і б'є кайлом вугіль".
Пізнавши на власному досвіді становище сучасної школи і важке вчительське життя, Грінченко правдиво і переконливо показує його в оповіданнях "Екзамен", "Непокірний", повістях "Сонячний промінь", "На розпутті".
В країні гноблення і мороку навіть безневинна культурна праця набуває в очах захисників режиму політичного тлумачення. Сільські можновдладці: урядник, писар і староста — звинувачують чесного і ні в чому невинного сільського вчителя у "припаганді" та "сицілізмі" тільки за те, що він в гості ходить не до статечних людей, а до бідняка Семена Попенка, перед начальством першим шапки не знімає, по ночах книжки читає. Самоуправству сільських орударів немає меж: за непошану до начальства вчителю не дають дров, вертають йому лист, написаний до земської управи, не дають коней, щоб поїхати в місто, забороняють сторожеві носити воду в школу і, врешті-решт, змушують поїхати з села. Грінченко реалістично змальовує безправність народного вчителя. Будь-який чиновник, тупий, неосвічений, міг образити його, принизити його гідність. Згадаймо, як п'яний старшина, почувши, що в школі співають, розлютований за такі "непорядки", увірвався до школи і криком хотів заставити вчителя замовкнути.
