Серед когорти першорядних поетичних талантiв, що сформувалися в умовах української емiграцiї мiжвоєнного двадцятирiччя, Є.Маланюковi випала роль лiдера. Був вiн виразником настроїв цiлого поколiння, яке пiсля поразки змагань за Українську державу змушене було пережити важкий «iсход» з рiдної землi, але зумiло не розчинитися у чужоземному середовищi, не втратити нацiональної iдентичностi, навпаки, почало творити в емiграцiї нацiональну культуру, моделюючи узагальнений образ батькiвщини в її iсторичному, етнокультурному, психологiчному вимiрах, утверджувати її своєрiдний мiф як «українську мрiю». Таким є образ України у творчостi поетiв Празької школи з поколiння Є.Маланюка – Юрiя Дарагана, Наталiї Лiвицької-Холодної, Оксани Лятуринської, Юрiя Липи, Олега Ольжича, Олекси Стефановича.
Поколiнню поета судилося виконати важливу роль в iсторiї української лiтератури ХХ ст. у культурно-естетичному сенсi. Коли на материковiй Українi внаслiдок сталiнських репресiй була знищена культурна елiта нацiї, естафету Розстрiляного Вiдродження продовжили разом iз галичанами письменники-емiгранти, проклавши таким чином мiст мiж поколiннями i зв’язавши нитку лiтературного процесу.
Цiлком природно, що основним стрижнем творчостi Є.Маланюка є концепцiя України. Юрiй Шерех (Шевельов) уже в повоєннi роки писав у рецензiї на збiрку поета «Влада»: «Можна приставати або не приставати на Маланюкову концепцiю України i її степового прокляття, але тiльки поет – сам Маланюк чи iнший – може подолати цю концепцiю. Тим часом у нас немає поета з не менш виразною, але iншою iсторiософською концепцiєю...». Це останнє твердження суперечливе. За контраргумент можна взяти образ духовно самодостатньої України в поезiї Ю.Липи. Не будемо обговорювати також питання, чи виражають символiчнi образи Є.Маланюка суть його концепцiї України, згадавши застереження Ю.Шереха, що з поетом може сперечатися тiльки поет.
У волi закодованi не тiльки певнi значення, реалiї, конотацiї, поетична формула, крiм горизонтальних, має ще й вертикальнi параметри, а за символом проглядає поетична традицiя.
Проклята й водночас прекрасна Степова Еллада Є.Маланюка – це i символ, i реальна земля, його батькiвщина. Л.Куценко характеризує цей край як «порубiжжя» – «околицю античного свiту, окраїну Київської Русi, пiвнiчний форпост Золотої Орди, згодом – туркiв i татар, покордоння Гетьманщини й Речi Посполитої, межову землю Гетьманщини, пiзнiше Росiйської iмперiї та Дикого поля».
«Дух вiкiв» i атмосфера «українського iнтелiгента» уживалися пiд дахом провiнцiйного мiстечка Новоархангельська на Херсонщинi, яке на березi рiчки Синюхи заснували осiлi козаки-зимiвчани. Тут 2 лютого 1897 р. народився Є.Маланюк, який з раннього дитинства знайомився з iсторiєю краю як через оповiдi дiда Василя, який чумакував замолоду, так i вiд батька – сiльського iнтелiгента-самоука, що «дописував» у численнi часописи та ставив п’єси в самодiяльному театрi. Безмежжя степових про- сторiв, серед якого виростав «внук кремезного чумака, сiчовика блiдий праправнук», накладало свiй вiдбиток на формування характеру Євгена. Недарма ж «вольний вiтер Херсонщини» незабаром порозки- дає синiв степу по рiзних полiтичних таборах – вiд борцiв за незалежнiсть України до махновської анархiстської вольницi, а потiм i по далеких свiтах.
Є.Маланюк навчався у реальному училищi в м. Єлисаветградi. Попри те, що уряд провадив полiтику русифiкацiї, тут зароджувалися паростки нацiонального культурного життя. «Це тут Нiщинський, учитель духовного училища, вперше поставив свої “Вечорницi”, – згадував згодом близький приятель Є.Маланюка Олександр Семененко, – i тодi в хорi спiвало багато юнкерiв Єлисаветградського юнкерського училища, серед них i син Варфоломiя Шевченка, приятеля Тарасового. Тут секретар повiтової полiцiї Іван Тобiлевич вирiс на драматурга Карпенка-Карого. Тут виросли Кропивницький, Саксаганський, Садовський. Тут скiнчив гiмназiю Винниченко...».
Трохи пiзнiше в цьому ж училищi навчався майбутнiй видатний український письменник Юрiй Яновський. Є.Маланюк був переконаний, що роман «Чотири шаблi», гостро розкритикований у радянськiй Українi, написаний на основi розповiдей генерала Юрiя Тютюнника, командира 4-ї Київської дивiзiйної армiї УНР.
Основний профiль училища був технiчний, але вивчали тут iсторiю, лiтературу, природознавство. Здiбнiшi випускники училища продовжували освiту в технiчних навчальних закладах, серед них i Є.Маланюк, який вступив до Петербурзького полiтехнiчного iнституту. Можливо, Петербург приваблював його не тiльки тим, що там можна було здобути фах iнженера, а й культурно-мистецькою атмосферою, лiтературним життям. Адже вiн писав вiршi з тринадцяти рокiв. На жаль, навчання у Петербурзькiй полiтехнiцi тривало недовго, почалася Перша свiтова вiйна, студентiв мобiлiзували. Євген став курсантом вiйськової школи в Києвi, де в 1916 р. здобував чин молодшого офiцера. Спершу служив у запасному пiхотному полку, а потiм у кулеметнiй ротi на фронтi. Восени 1917 р. поручик Є.Маланюк, начальник кулеметної сотнi 2-го Туркестанського полку, одержав наказ прибути у штаб дивiзiї. Пол- ковник Є.Мєшковський, нащадок запорожцiв, порадив йому їхати до Києва: армiя деморалiзована, офiцери i солдати масово покидали фронт.
Тим часом у дивiзiї сформовано українську раду, в людей пробуджується почуття нацiонального патрiотизму. Є.Маланюк повернувся в Україну, вiдвiдав родиннi мiсця, став до лав воякiв за незалежну Українську державу. Йому довелося зазнати як захоплення, так i розчарування вiд побаченого й пережитого протягом трьох рокiв Визвольних змагань. Згодом розповiв про це у своїх спогадах: «Я вирушив до серця України, де полковник Мєшковський обняв визначне становище в Генеральнiм штабi України. Виїзд мiй попередило
